Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Священики, найглибші знавці людського серця, найлегше відпускають гріхи, що їх самі вони чинять, — так само й геній, найглибший знавець людського інтелекту, найлегше сприймає ідеї найсуперечніші тим, що творять тло його творчосте. Усе це я мав би сказати собі (речі, зрештою, далеко не приємні, бо доброзичливість високих душ конче тягне за собою нерозуміння і ворожнечу з боку сіряків; а радощам, дарованим добрістю великого письменника, яку зрештою можна вичитати з його книжок, жодною мірою не відшкодувати страждання, завданого ворожістю жінки, яку ми вибрали не за розум, але яку нам годі розлюбити); все це мав би я сказати собі, але я цього не сказав, я був переконаний, що Берґотт вважав мене за дурня, аж це Жільберта шепнула мені на вухо:

— Я нетямлюся з захвату, ви завоювали мого великого приятеля Берґотта. Берґотт сказав мамі, що ви дуже розумні.

— А куди ми їдемо? — спитав я Жільберту.

— О, куди завгодно! Ви ж знаєте: для мене туди чи сюди…

Проте після інциденту, який зайшов на роковини смерте її діда, я почав питати себе: чи Жільбертин характер такий, як я собі уявляю; а що як її байдужість до того, що буде далі, її розсудок, спокій, ця м'яка поступливість криють у собі, навпаки, палку жаготу, якій вона з самолюбства не дає волі і яка зраджує себе лише несподіваною впертістю, коли випадково хтось їй перейде дорогу?

Берґотт мешкав у тій самій дільниці, що й наші родичі, і ми з ним рушили разом; в екіпажі він заговорив про моє здоров'я: «Я чув від наших приятелів, що ви недужі. Шкода мені вас. А втім, не так-то вже й шкода, бо бачу, ви маєте духовні втіхи, і ці втіхи, вони для вас понад усе, як для всякого, хто їх звідав».

Гай-гай! Коли ж я відчував, що я зовсім не такий, що будь-яка, хоч би й найвища думка залишає мене холодним, що я щасливий, як просто собі тиняюся, щасливий, як при доброму самопочутті; коли ж я відчував, що жду від життя лише тілесних утіх, відчував, як легко було б мені ні про що не думати. Серед своїх радощів я не виокремлював тих, що йшли з інших, більш чи менш глибоких джерел, отож перед тим як відповісти Берґоттові, я помислив, що мені хотілося б познайомитися з дукинею Ґермантською, хотілося б частіше відчувати, як у колишній акцизній будці на Єлисейських Полях, вогкість, нерозлучну з пам'яттю про Комбрей. Бо такий життєвий ідеал, ідеал, з яким я не смів звіритися Берґоттові, для духовних утіх не лишав жодного місця.

— Ні, духовні втіхи для мене важать мало, я їх не шукаю, не знаю навіть, чи їх колись заживав.

— Та що ви! — гукнув Берґотт. — Та ні, послухайте, все-таки ви їх ні на що інше не проміняєте, інакшим я вас собі не уявляю, я цього певен.

Він мене не переконав, звичайно, але я почував себе вільніше, легше. Після розмови з маркізом де Норпуа я вважав свою мрійливість, екзальтацію, довірливість за щось чисто суб'єктивне, безпредметне. А слова Берґотта, який розумів мій стан душі, свідчили, що мої сумніви, моє невдоволення собою несерйозні. Надто ж те, що він казав про маркіза де Норпуа, підважувало силу вироку, який годі було, як досі думав я, оскаржити.

«Чи пан лікується? — спитав Берґотт. — Хто опікується вашим здоров'ям?» Я відповів, що я під наглядом (і, мабуть, лишатимусь під ним і далі) Коттара. «Але ж це не те, що вам треба! — гукнув Берґотт. — Який з нього лікар, не знаю. Але я бачив його у пані Сванн. Бовдур! Припускаючи навіть, що це не перешкоджає йому бути справним лікарем, у що мені важко повірити, це перешкоджає йому бути справним лікарем для художників, для людей розумних. Такі люди, як ви, потребують особливих лікарів, не кажучи вже про особливий режим та ліки. Коттар пана знудить, і сама ваша нуда зведе на пшик усе лікування. А потім курувати вас, як абикого, не можна. В інтелігентів на три чверті хвороба — виплід їхньої інтелігентносте. Отож, їм треба лікаря, що знається на цій хворобі. А що може Коттар? Він готовий до того, що ви не перетравлюєте соусів, що у вас гастрит, але він не готовий до того, що ви читаєте Шекспіра… Отож, його висновки — вже липа, рівновагу порушено, «картезіанський чортик» підскакує. Коттар знайде у вас розширення шлунка, для цього йому вас не треба оглядати, бо це вже у нього в очах. Ви можете побачити, воно відбивається в його шкельцях». Така манера вести розмову дуже мене втомлювала, а що здоровий глузд тупий, то я казав собі подумки: «Те, що розширення шлунка відбивається у шкельцях професора Коттара, така сама химера, як і те, що біла камізелька маркіза де Норпуа личкує його глупоту». — «Я б панові порадив, — тягнув Берґотт, — звернутися до доктора дю Бульбона — ото інтелігент». — «Він ваш великий шанувальник», — підхопив я. І побачив, що для Берґотта це не новина, що братні душі зголошуються швидко, що правдивих «незнаних приятелів» не гурт. Берґоттів відгук про Коттара вразив мене, бо був суперечний з усіма моїми уявленнями. Мене зовсім не обходило, чи здається мені мій лікар нудним; я очікував від нього, аби він завдяки мистецтву, чиї закони мені незнані, оглянувши мене, склав безапеляційне судження про моє здоров'я. І мені зовсім не залежало на тому, щоб він з допомогою своїх розумувань (у чому я міг його перевищити) спробував осягнути мій інтелект, який я вважав лише за знаряддя — саме з себе безвартісне — пізнання об'єктивної істини. Я відмовлявся вірити, що розумні люди потребують іншої гігієни, ніж дурні, і ладен був дотримуватися гігієни, приписаної дурням. «Хто потребує доброго лікаря, то це наш друг Сванн», — проголосив Берґотт. Я спитав, на що він хворий. «Кожен на його місці захворіє! Цей чоловік одружився зі шльондрою і щодня тепер ковтає сотні образ від жінок, які відмовляються її приймати, і від чоловіків, які з нею спали. Жінки вочевидь із нього насміхаються. Зверніть увагу, як у нього лізе брова на лоба, коли він приходить додому й дивиться, ХТО й неї сидить». Недоброзичливість, з якою Берґотт говорив із чужаком про людей, з якими цілі роки його єднала дружба, була для мене