Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

такою самою несподіванкою, як і майже ніжний тон, якого він прибирав у Сваннів. Звісно, така особа, як, приміром, моя перва бабуся, нездольна була б так примилятися до когось із нас, як упадав при мені коло Сванна Берґотт. Навіть тим, кого вона кохала, вона залюбки чимось колола очі. Але в разі, коли б вони були відсутні, вона не сказала б ані слова, не призначеного для їхніх ушей. Власне кажучи, наше комбрейське життя годі було назвати світським. Спілкування зі Сваннами уже вело у «світ», до його бистрини. Це ще не було чисте море, а заледве лагуна. «Все це залишиться між нами», — сказав Берґотт, прощаючись зі мною перед порогом. На кілька років пізніше я б йому відповів: «Я ніколи нічого не переказую». Цією обрядовою фразою люди вищого світу зазвичай заспокоюють злорік, заспокоюють даремно. І то саме її я мав би ще того дня сказати Берґоттові, бо людина не вигадує сама всього, що говорить, надто коли виступає як світська істота. Але тоді цієї фрази я ще не знав. Зате моя перва бабуся за таких околичностей сказала б ось яку фразу: «Якщо вам не хочеться, щоб я це переказувала, то навіщо вам розповідати?» Це відповідь людей нетовариських, вередунів. До таких я не належав: я мовчки уклонився.

Літератори, проти мене люди неабиякі, витрачали роки, щоб зійтися з Берґоттом, але їхні взаємини залишалися літературними, кабінетними, тоді як я потрапив у друзі великого письменника з копита і завиграшки, як хтось, хто, замість стояти біля кас у хвості черги і, зрештою, дістати погане місце, одержує найкраще, зумівши пройти по коридору, куди інших не пускають. Сванн відкрив мені Берґотта з тієї самої причини, з якої король вважає за природне запрошувати друзів своїх дітей до королівської ложі, на королівську яхту, — Жільбертині родичі теж приймали приятелів своєї доньки серед коштовних речей, які вони мали, у колі найближчих друзів, які були для них ще більшим клейнодом. Але тоді я гадав, і, може, не без рації, що цією ласкою мене вщедрив Сванн почасти з тим, щоб потішити моїх батька-матір. Мені згадалось, як у Комбре Сванн зголосився, бачачи моє захоплення Берґоттом, узяти мене до нього на вечерю, але батьки не погодилися, мовляв, я ще надто юний і надто нервовий, щоб «виходити у світ». Безперечно, мої родичі для деяких осіб, — саме для тих, хто здавався мені незвичайним, — важили куди менше, ніж для мене, отож, як і в пору, коли дама в рожевому виголошувала на честь батька похвальне слово, хоча він хвали не заслуговував, я прагнув, щоб мої батько-матір зрозуміли, який неоціненний дар я дістав, і висловили подяку шляхетному і ґречному Сваннові, який офірував його мені — чи їм, — удаючи, ніби він несвідомий його вартости, так само, як на фресці Луїні[105] отой урочий цар-маг, з орлім носом і білявим волоссям, вельми схожий, як твердили колись, на Сванна.

На жаль, ласка, яку виявив до мене Сванн і яку я вдома, ще в пальті, ознаймив батькам, у надії, що вона зворушить їхні серця так само, як моє, і схилить їх до якоїсь величезної і вирішальної гречности щодо Сванна, — ця ласка їхньої прихильної оцінки не дістала. «Сванн звів тебе з Берґоттом! Чудове знайомство, гарні стосунки! — вигукнув іронічно батько. — Ще цього нам бракувало!» На жаль, я необачно втулив, що Берґотт дихає лихим духом на маркіза де Норпуа.

— Ще б пак! — підхопив батько. — Ще один доказ, яка він облесна і злостива душа. Бідолашне моє дитятко, у тебе й так небагато олії в голові, а тепер я ще потерпаю, що ти попав у таке товариство, що тобі доїде кінця!

Саме вже те, що я буваю у Сваннів, псувало моїм батькам гумор. Знайомство з Берґоттом здавалося їм згубним, проте неминучим наслідком першого промаху, тієї слабкосте, яку вони виявили і яку дід охрестив би «недоглядом». Я відчував, що міг би додати гарту, бовкнувши, що цей ледащо, не прихильний до маркіза де Норпуа, вважав мене за неабиякого розумника. Справді, коли батько гадав, що хтось (приміром, мій колега) ходить кривими дорогами — як оце я — і коли його підносить той, кого батько не шанував, то ця висока думка ставала в його очах підтвердженням слушности його негативного діагнозу. Зло тоді йому здавалося тим очевиднішим. Я вже чув його вигук: «Обоє рябое!» — і ця його репліка жахала мене невгадністю незліченних реформ, неминуче впровадження яких до мого тихого життя вона, здається, обіцяла. Та що справлене на батьків враження, як на мене, не затерлося б, навіть якби я не переповів Берґоттової думки про мене, то не матиме жодного значення, якщо те враження буде трохи гірше. Зрештою, на мою думку, батьки були такі несправедливі, так глибоко помилялися, що я не мав не лише надії, а навіть охоти обстоювати правду. А проте я відчував — коли вже до них озвався, — як нажахають батьків мої слова про те, що я сподобався людині, яка вважає розумних людей за ослів, яку зневажають чесні люди і чия похвала, раз вона така жадана для мене, підбиватиме мене на все злеє: тож останню козирну свою фразу я зронив стиха і дещо присоромлено: «Він сказав Сваннам, що я неабиякий розумник». Як отруєний пес інстинктово кидається до єдино помічного зілля, зілля-протиотрути, так я, сам про це не здогадуючись, вимовив єдині слова, здатні подолати упередження батьків до Берґотта, упередження, проти якого найпереконливіші мої спростування, найпалкіша похвала на його адресу були б даремні. За одну мить ситуація геть змінилася.

— О!.. Він сказав, що та розумник? — запитала мати. — Це мене тішить, бо ця людина талановита.

— Як? Він так і сказав? — озвався батько. — Я не відкидаю його заслуг перед літературою, його заслуги визнають усі, тільки шкода, що живе він не вельми чеснотливим життям, на це бив і маркіз де Норпуа, — додав батько, навіть не помічаючи того, що, скоряючись невідпорній силі щойно вимовлених мною чарівних слів, він не таврує з належною затятістю моральної Берґоттової зіпсутости, ані облудности його судження.

— Ох, друже мій! — урвала його мати. — Адже ніяких доказів немає! Мало що там говорять! Зрештою маркіз де Норпуа людина дуже