Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

— Це правда, я теж це зауважив, — підхопив батько.

— Урешті-решт Берґоттові можна багато чого дарувати за те, що він відзначив мого хлопця, — додала мати, гладячи мене по голівці і вперши в мене довгий мрійливий погляд.

А втім, мама не чекала Берґоттового вердикту, щоб дати мені дозвіл запросити Жільберту, коли у мене зійдуться друзі. Але я не смів кликати її з двох причин. По-перше, у Жільберти обносили тільки чаєм. А мама вважала, що треба частувати ще й шоколадом. Я боявся, що Жільберті це здасться чимось банальним, і вона почне копилити губи. По-друге, були нездоланні труднощі, пов'язані з етикетом. Коли я приходив до пані Сванн, вона питала:

— Як ся має ваша матуся?

Я не раз допитувався у мами, чи поставить вона таке запитання Жільберті: це було для мене куди важливіше, ніж для двораків — як величати Людовіка XIV. Але мама й чути не хотіла про це.

— Ба ні, з пані Сванн я незнайома!

— Таж вона з тобою теж незнайома!

— А я й не кажу, що знайома, але ми не повинні повторювати одна одну. Пані Сванн вітає тебе по-своєму, а я вітатиму Жільберту по-своєму.

Мене це не переконало, і тепер я волів за краще не запрошувати Жільберти.

Попрощавшися з батьками, я пішов перебиратись. Спорожнюючи кишені, зненацька знайшов конверт, який мені вручив Сваннів камердинер на порозі до салону. Я був тепер сам. Я розірвав конверт, у ньому була картка із вказівкою, якій дамі я мав подати руку, аби провести її до столу.

Десь під той час Блок перевернув мій світогляд і відкрив мені нові шляхи до щастя (які згодом, зрештою, стали шляхами до муки), переконавши мене, що всупереч тому, що я думав під час прогулянок на Мезеглізьку сторону, жінки, навпаки, тільки й ждуть, щоб кинутися в обійми. Він зробив мені ще одну послугу, яку я оцінив набагато пізніше: запровадив мене до веселого дому, де я ніколи не бував. Сказав мені також, що гарних і приступних жінок на світі чимало. Але вони уявлялися мені вельми туманно, і тільки будинки розпусти надали їм індивідуальних рис. Словом, я міг бути вдячним Блокові за «благу вість» про те, що щастя посідання красою не є чимось недосяжним і що нам не треба цього зрікатися, достоту як можна бути вдячним лікареві чи філософу-оптимістові, які вселяють у нас надію на довгий вік на цьому світі й на неповну розлуку з ним на тому світі; а отже, будинки розпусти, де я почав бувати на кілька років пізніше, де показували мені зразки щастя і де я мав змогу доповнювати жіночу гожість тим, що годі вигадати, що є не лиш узагальненим образом баченої раніше вроди, а й справді божистим даром, єдиним даром, якого ми не можемо дістати від самих себе, перед яким гаснуть усі логічні побудови нашого розуму і якого ми можемо жадати лише від дійсности, чаром індивідуальности, — ті будинки заслуговували на те, аби я вмістив їх в один ряд з недавно відкритими не менш корисними доброчинцями (до знайомства з якими ми можемо лише гадати, за асоціацією з іншими малярами, з іншими музиками, з іншими містами, які чарівні Мантенья[106], Ваґнер, Сієна): в один ряд з ілюстрованими виданнями з історії малярства, симфонічних концертів і розвідок про «міста — пам'ятки минулого». Але заклад, куди мене водив Блок і де зрештою давно не був сам, був закладом найгіршого штабу з персоналом нічогеньким, майже не оновлюваним, і не міг ні вдовольнити давню мою цікавість, ні розбудити нову. Бандурша не знала жодної з жінок, яких вимагали клієнти, і завше пропонувала тих, що нікого не обходили. Мені вона надто захвалювала одну і з багатонадійним усміхом (ніби йшлося про таку вже дивовижу, про таку лакомину) приказувала: «Жидівочка, га? Що ви на це?» (Певно, тому вона називала її Рахіллю.) І з дурненькою, фальшивою екзальтацією, як їй здавалося, заразливою, завершувала ярливим хрипом: «Подумай, хлопчику, жидівка, темперамент! Ррра!» Цю Рахіль[107] я, стоячи за завісою, бачив: це була чорнявка, негарна, але на око розумна; облизуючи губи кінчиком язика, вона задерикувато посміхалася до гостя, з яким її знайомлено, і я чув, як між ними зав'язувалася розмова. її худорляве вузьке личко отінювали чорні кучерики, падаючи нерівними, ніби намальованими тушшю рисками. Я щоразу обіцяв бандурші (вона нав'язувала мені Рахіль, вихваляючи її великий розум і освіченість) прийти якось із тим, щоб запізнатися з Рахіллю, яку я прозвав «Рахілю, ти від Бога». Першого вечора я почув, як ця Рахіль, ідучи, сказала бандурші:

— Отже, умовилися: взавтра я вільна, якщо хтось прийде, не забудьте послати по мене.

Після цього я не міг дивитися на неї як на особистість, бо одразу поставив її між тих жінок, які щовечора вчащають сюди, сподіваючись заробити один-два луїдори. От лише висловлювалася вона інакше: «Якщо я вам буду потрібна» або «Якщо вам хтось буде потрібний».

Про оперу Галеві бандурша нічого не знала і тому не могла второпати, чому я весь час приказую «Рахілю, ти від Бога». Та незрозумілість жартів не перешкоджала їй вважати їх напрочуд дотепними, і вона щоразу щиро сміялася, мовлячи: «Виходить, сьогодні ще нема рації зводити вас із «Рахілю, ти від Бога»? Ви ж саме так її звете: «Рахілю, ти від Бога?» Дуже дотепно! Ось я вас попарую. Побачиш, хлопчику, що буде, не пошкодуєш». Одного разу я мало не наважився, але Рахіль саме була «під пресом», а то потрапила була до «стрижія», старого пана, який обмежувався тим, що лив олію на розпущені коси жінкам, а потім їх чесав. Зрештою мені набридло чекати, хоч якісь убогі дівчата, так звані модистки, тільки що без голок, принесли мені ігристе й зняли зі мною довгу річ, якій — попри поважність предмета розмови — трохи прикрита чи свята голизна моїх співрозмовниць надавала смаковитої простоти. А