Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Ой, чуєш? — спинилася Оля.

— Матіоли! — вигукуємо майже водночас.

Криниця, поруч — квітник: матіоли, чорнобривці, м’ята… Та матіоли пахнуть найдужче.

Спустилися городом до берега. Очерет принишк у вечірній мовчанці. Десь чиргикає очеретянка, кумкають жаби, сюрчать трав’яні коники…

Пригадалась знову Засупоївка, домівка. І рідна мати, рідні береги…

За вечерею Тетяна Василівна, по-материнськи підперши рукою щоку, сиділа край столу, розпитувала про нас, а найбільше — про Валентина: як учиться, як живе, чи вийде з нього журналіст…

Коли ж ми залишилися вдвох, вона ніби ненароком поцікавилась:

— А в нього є дівчина? Може, це вона, Оля?..

Я сказав, що є, та не Оля.

— Ой, хоча б він не женився, поки науку скінчить…

Пригадав Варині слова. Того самого бажають її рідні. Цю тему зачепили й ми з Олею, полягавши спати.

Спали у світлиці: я — на кушетці, Оля — на ліжку. Були так близько одне від одного і так далеко.

Довго теревенили про всяку всячину, а найбільше — про життя, про його красу і незбагненність.

Ніч, темінь. Тільки наші голоси літали, наче сполохані птахи: з одної гілки на іншу…

— Знаєш, у житті, як в оцій кімнаті: сутінки, нічого не видно вже за кілька кроків, а людина постійно чогось шукає, хоче розгледіти щось, знайти…

— Шлях…

— Мету…

— Покликання…

— Істину…

— Друзів…

— Надто подругу…

— Друга…

У наших думках, мов молоде вино, бродило непізнане щастя, якого ми жадали, прагли, у яке вірили. Ми снили ним, не знаючи, яке воно, в чому, коли і в подобі чого чи кого прийде…

Засиналося солодко і тривожно. Ми наче й не спали зовсім. Здавалося, я й уві сні розмовляв з Олею. І такі гарні-прегарні казав слова, яких насправді ніколи не міг сказати.

Уранці, снідаючи, я ненароком розлив молоко. І куди? Прямісінько собі на штани! Білі модні штани. Що робити?

Оля реготала:

— Підеш у контору в трусах.

— Кореспондент і без штанів. Де це бачено? — жартував і я, та було далебі не до жартів: варто вийти за ворота, як мої «білокрилі», кажучи Олиними словами, холоші припадуть південною пилюгою і стануть рябі, мов з козлячої шкури…

Трапляються й такі проблеми.

Виручила Тетяна Василівна — знайшла старі Валентинові «техаси». Приміряв — підійшли.

— Тепер я турок — не козак, — згадав арію Карася. — А що старі — не біда: всі хіппі в таких хверцюють.

Можна рушати в путь!

Біля одного подвір’я нас гукнув сивобородий дід — стояв на воротях, мов старець-пророк.

— Зайдіть, дітки, яблук покуштуйте. Бачите, скільки!..

Яблук у саду — мов листя: і на землі, й на яблунях…

— Які є люди хороші, — мовила Оля.

Людська доброта очищає душі. Нам стало світло й легко.

Йшли ми понад річкою, по крутому, порослому травою і кущами берегу. Унизу, в очеретах, блищала вода, а ген далі біліло хатами й зеленіло городами та садками село.

Ішли безтурботні, молоді.

І не хотілося, аби дорога кінчалася, аби в поезію ранку вривався прозовий клопітливий будень…

У контору колгоспу нагодився представник райкому партії. Оля поїхала з ним до першої бригади, а я разом з комсомольським секретарем «комсомольским транспортом» — мотоциклом — узяв курс на поля.

Об’їздили кілометрів з тридцять. Зайшли в Капустянській балці на пасіку. Пасічник, чимось схожий на того діда, що пригощав яблуками (я давно помітив — люди одної місцевості подібні між собою не лише говіркою, а й зростом, кольором волосся, рисами обличчя, вдачі), і його помічниця — густо обцілована веснянками дівчина — пригостили медом. Обідали під трьома тополями, за якими відразу починалося поле.

«Написати б про пасічника», — подумалось блаженно.

Та ба! Для цього мало пообідати з ним. А часу катма. І коли він буде? Може, як скінчу університет? Швидше б!

У першій бригаді Олю я не застав, хоча ми й домовились про зустріч. Запізнився — і вона, мабуть, не чекаючи, пурхнула на Василинівку. Вона моторна, тямовита і темпераментна дівчина. Такою і має бути газетярка!

З бригади пішла навантажена зерном машина. Заліз у кузов і слідом за вітром подався шукати Олю.

Найімовірніші координати — районна газета. Зайшов — Олі нема. Подзвонив у контору колгоспу. Є! Сказав, що чекатиму біля елеватора.

Сиджу, чекаю — ні слуху ні духу.

Що таке?..

Я — до Тетяни Василівни. Оля не приходила. Подзвонив ще раз у колгосп. Відповіли — поїхала вже. Куди? Невідомо.

По радіо передають пісню «їхав козак за Дунай». Дивлюсь у вікно крізь прозору фіранку. Хмарно. Вітер розходився… Олі нема. Сумно…

Турбується також Тетяна Василівна:

— Може, не дай святий, в дорозі що трапилось?

Очевидно, Оля поїде на Південнолиманськ з Вознесенська, думав я, прощаючись з Валентиновою матір’ю.

Приїхав у Південнолиманськ — Олі ніхто не бачив, не зустрічав. На квартирі сказали: ще не повернулася.

Занудився ще дужче. Таке враження, наче мене обікрали або гірко обдурили.

Завтра од’їжджає Варя — програму практики виконала і більше не хоче лишатися, маршрут —