Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

повнота, навіщо всеосяжне блаженство? То — насмішка мари, то байдужа порожнеча! Як не стане її, то проклята вся безконечність! Не може так статися! Він знайшов її, щоб знову і знову втратити?

Він біг на крики товпища. Відчував, що не встигне! І знав, що біжить їй назустріч по найтоншій нитці над прірвою…

А Гіпатію котила на гребені кривавої хвилі невблаганна юрба фанатичних ченців. Вони схопили її, коли вона поверталася з Музеуму, зірвали вбрання і оголену, беззахисну, як статую прадавньої богині, повели до християнського храму. Гриміли урочисті крики, вигуки впиналися в її душу, як плювки демонів, але вона не чула їх, не бачила облич, знала, що це — останній шлях, з якого нема вороття до рідної школи, до прозорих очей Теона, до листів Сінезія, до змарнілого лиця Ісідора, до спогадів дитинства…

…Ісідор рвався крізь дику, фанатичну юрбу, бив по звірячих обличчях кулаками, кричав щось і не міг пробитися туди, де в обіймах багаторукого дракона звивалося в передсмертній агонії прекрасне тіло титаніди Гіпатії. Град каміння падав на пелюстки божественної лілеї, ламав тичинки, кривавив райдужною кров’ю байдужий прах землі.

— Прокляті! Прокляті! — кричав Ісідор і простягав руки до багряного неба, у якому гуляли пожари і сміялися хижі обличчя богів. Не було ні людей, ні землі, ні болю, ні смерті. Над світом котилася, вирувала дика стихія — кривава ріка несла води до нескінченної прірви і спадала страшним водограєм у безвість і не могла наповнити жадібної пащі часу.

На хвилях крові пливли їхні очі, двоє пар очей — чорні й блакитні. Погляди очей зустрілися. І блакитні втікали у далеч, а чорні гналися за ними і не могли догнати. І не могли догнати…

А Гіпатія лаштувала човник серед суцільної світової пітьми, казковий човник. І співала свою останню улюблену пісню.

Море, море кохане, Подаруй черепашку казкову, Я втечу на світанні На простори привільні, чудові…
Дивне слово я знаю Й черепашку чарівну отую В чужинецькому краї В корабля зачаклую
Хмари, хмари крилаті, Подаруйте дощі небувалі, Щоб чужинці прокляті І не чули й не знали,
Як по річці грозовій Мій кораблик поплине до моря — На простори чудові, Де немає ні щастя, ні горя..

І золоте вітрило здіймалося над рожевим корабликом, і ніжні вітри надимали його веселі груди, несли у нескінченність…

— Смерть безбожникам! Бий! Бий! — ревіла юрба, і смолоскипи кипіли довкола, і постать Христа у терновім вінці здавалася темним, страшним привидом.

Ісідор впав на закривавлене тіло Гіпатії, обняв його широко розкинутими руками, ніби хотів прикрити крильми від жорстокого світу. Удар по голові затьмарив його свідомість, розсік пуповину життя.

Зашуміло море біля ніг, ласкаво захлюпотіла хвиля. Хлопчик біг за тендітною постаттю. Вона віддалялася, танула в сонячнім мареві, наче хмаринка, махала руками, мов рожевими крильми. А він напружував останні сили і ніяк не міг наздогнати Гіпатії…

…ніяк не міг наздогнати…

НА ВОГНІ СВЯТОМУ СПАЛИМО РОЗЛУКУ

Повість-феєрія




Дума перша
БОЯН

Тяжко бути бояном у слов’янськім краю. Та й хіба всякий ним стане? Ступить на стежку пісні й думи лише той, хто перейде безодню відчаю і смерті. Перейде і збереже у серці правічне полум’я віри в любов і глибинну вартість життя.

Ця дума про такого співця.

У муках і тривогах народилася його слава. Почнеться наша розповідь від тих днів, коли він був ще тільки легковажним, веселим, натхненним юнаком.

Звали хлопця Диводаром. А чому? Бо знайшли його мандрівні вої слов’янські на високій могилі в Дикому Полі. А було так. їхала лицарська дружина послами від братерства Хортицького, що за порогами словутинськими, до чорногорських ведунів-дивів, котрі з давніх-давен втаємничувалися на Дивській Полонині і доступні були для зустрічі лише тому, хто доростав мудрістю і мужністю до цих казкових істот. Так от, відрядили отамани братчиків у далеку дорогу, давши щире напуття і благословення найстаріших характерників-волхвів. На третій день путі і сталася пригода, про яку тут згадано.

Коні поволі ступали звіриними стежками поміж високотрав’ям, що сягало буйноквіттям вище голів вершників. А коли праворуч вигулькнула з хащів могила, передній кінь тихенько заіржав.

— Чого тобі, Вогнехресте? — запитливо схилився до гриви коня Гарипал, чільний лицар.

Кінь знову заіржав. Вої притихли, вслухаючись у шепіт степових бур’янів та чагарів. У сюрчання коників улився дитячий плач, що чувся від могили. Гори-пал пришпорив коня і помчав туди. Майже на вершечку могили, в кубелечку з тирси-трави лежало голісіньке дитя. Відчувши, що хтось є поруч, воно зарепетувало.

Взяли його лицарі з собою, вважаючи, що то добрий знак долі — врятувати від загибелі беззахисне створіння. Погомоніли між собою, подивувалися, хто б то міг залишити в Дикому Полі дитя на вірну смерть, та й порішили: не інакше, як дарунок від блакитного виднокола, від кумира Зоре-Дива, а то й від самого Сонця — Яр-Дива. Тому й назвали хлопця Диводаром…

Ціле літо