Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

- А чи дорого се дiло стоятиме? - пита вiн у Пороха.

- Яке дiло? Коли дуже закручуване - дорожче; а коли нi - не­дорого, - од казав Порох.

- А моє дiло?..

- Ось тривай лиш - ще по однiй вип'ємо, - та тодi вже й за дiло!..

Тiльки що Порох став наливати чарку, дверi прожо­гом розчинилися i в хату вскочила жiнка - не жін­ка, дiвка - не дiвка; голова не покрита, як у дiвки, а коси заборсанi в мич­ку, немов жiнка збиралася сховати їх пiд очiпок, та за­в'язала на тiм'ї, а вони й розсипались... Сама - не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усе­ре­ди­ну, вид болi­зний, жовтий, - тiльки однi очi - чорнi, як терен, блищали якимсь божевiльним свiтом...

- Уже п'є... уже п'є! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрик­нула вона таким несамовитим голосом, аж у Поро­ха руки затiпались, - їсти нi крихти нема, дiтвора плаче, а вiн, чор­тiв бугай, горiлку дудлить!..

- Iди собi! iди, йди! - зайдикав Порох. - Менi нiколи. Я за­раз чоловiковi писатиму прошенiє... iди собi!

- Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя че­рез тебе нема...

- Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотат­и мене з своїми дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

- Авжеж шкода!.. - i якось страшно засвiтила очима. По­гляд її упав на краєць хлiба. Вона затiпалась i, як та звiрю­ка, кинулась до столу, аж Чiпка подався вбiк.

- Бач, проклятий! Казав - хлiба нема, аж ось скiльки пе­реховував.

- Ну, бери, бери... та йди собi! - одказав Порох, ховаю­чись з пляшкою.

Вона страшно провела очима - i повагом вийшла з ха­ти.

- Хто це? - запитав Чiпка.

- Шмат... - не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: - сестра... Не всi, бач, дома-божевiльна... Божевiльна, а дi­тей плодить, - та й живуть, проклятi, на мою голову!..

Чiпцi так стало шкода божевiльної сестри Пороха, її малих дiток... "Може, вони голоднi й холоднi, - думав вiн. - От, якби багатство - чи дiйшла б вона до цього?.. Якби-то бо­гатство... А то от останню землю одбирають..." Знов по­ве­рнула його думка на землю - i почала перед ним свої виводи виводити...

- А що ж: будемо прошенiє писати, - перебив Порох.

Чiпка кинувся.

Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недога­рок шабашкової свiчки, каламар з помадної баночки, перо; по­ставив усе це на столi, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свiчку в розколоту пляшку.

- Як потемнiє, то запалимо, щоб не шукатися, - сказав вiн. - А тепер пусти мене на своє мiсце, а сам сядь на лаву, абощо.

Чiпка пересiв на другий тринiжок. Порох присунув свiй тринiжок до столу, розложив папiр i, осiдлавши носа оку­лярами, почав писати. У хатi стало тихо-тихо, - тiльки ко­ли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чут­но було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то "так", то "ага...", "еге...", "добре...", "ну, а далi?" I далi По­рох, поду­мав­ши трохи, знову писав, аж стiл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечiрнє сонце, сi­даючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шиб­ку й обдало червоним свiтом круглу лису Порохову го­лову, перерiзало надвоє бiлий папiр, i довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита свiтом, i без того червона голова Порохова тепер стала зовсiм червоно-гарячою. Чiпцi здавалося: кривава голова писала кри­ва­ву жалобу...

Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; піді­йшов до вiкна.

- Слухай: чи так буде? - i став читати.

- Що, так? - запитав знову, перечитавши.

- Так, - одказав Чiпка, не знаючи сам - чи так, чи нi.

- Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби ви­пи­ли, то й пiсля просьби не завадить.

-Добре, - згоджується Чiпка. - На щастя, значить?

- Егеж, - сказав Порох, покректав, потягся i випив од­ну за другою аж двi чарки.

Пiднiс Чiпцi. Випив i той - i став спльовувати. Сонце вже зовсiм сiло; в хатi стало темно; Порох свiчки не запа­лював, а ходив мовчки, з одного кiнця хати в другий. Чiпцi стало нiяково.

- Ти в нас заночуєш, а завтра i в суд, - сказав Порох та й за­мовк.

Важко стало в хатi. Чiпка скдiв на тринiжку; Порох ти­нявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нi­моту. Чiпка запитав:

- I се ви так живете?

- Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя.

- Не смачно...

- Та як вип'ємо, то воно й посолодiла трохи; а без того - через добрих людей давно б висiли на трямку, - сказав По­рох i знову ковтнув чарку.

- Усiм, значить, добре... - обiзвавсь Чiпка.

- А ти думав, - нi?.. У кожного - не без того... Ти знаєш Поль­ського?.. - пита Порох, зупинившись навпроти Чiп­ки.

- Котрого?

- Того, що й у вас панує, що в Красногорцi живе.

- То що?

- He то що... А отой мене доїв, той мене в землю вто­п­тав! - i Порох знов заходив по хатi. - Як став предводите­лем, так i нема менi життя... Ябедник! Ябедник - та й нема менi добра... А до його менi добре було... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йо­му бенкетували... музики грали... сам комiсар гуляв тут... А те­пер... нужда та злиднi! А все - вiн!

- Шо ж вiн вам заподiяв? - пита Чiпка.

- Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та нi! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибiр, - бо брат дурний... Племiнничок звiв з ума сестру, - бо се­стра божевiльна... А Василь - нi... не вгризеш! Василь ко­лись вертiв цiлим повiтом... у Василя всi були в руках - i комiсар, i суддя, сам предводитель... аж поки