Читати книгу - "Згадай мене, Уляна Пас"

Рома

- Я скучила! - Діана сідає в автомобіль і сама тягнеться до мене за поцілунком. Не змушую її чекати, тому що сам цього хочу. Пригортаю дівчину до себе, і стає так добре та спокійно. Усі погані думки розвіюються і є тільки вона. 

- Я також, - відповідаю. 

Ми не їдемо додому, хоча на вулиці холодно й накрапає дощ. Нам обом мало цього часу, щоб насолодитися одне одним. Везу Діану на наше місце за містом, і ми довго цілуємося, сидячи в машині. 

У такі моменти слова Ані зовсім забуваються. Я готовий повірити Діані. Що б там не говорили, бачу в її очах щирість. Навіть якщо в минулому й було щось, я його забув. Є тільки майбутнє і більше нічого нам не треба. 

- Зустріньмо разом Новий рік, - говорить дівчина, поклавши голову мені на плече. Я ж спостерігаю за тим, як на лобове скло падають краплини дощу й хочу, щоб час зупинився на цьому моменті. 

- А не зарано ти про це думаєш? - усміхаюся. - До Нового року більше як місяць. 

- Просто пообіцяй, що так і буде. Мені цього достатньо, - додає дівчина. 

- Обіцяю, - кажу впевнено, і здається, наче Діана видихає полегшено. 

Наступного дня я не бачу Аню в університеті, зате з'являється Захар. Його погляд не обіцяє мені нічого хорошого, але я не боюся цього хлопця. Діана зі мною, а він остаточно втратив цю дівчину. 

Наступні дні пролітають якось надто швидко. До обіду універ, а ввечері ми з Діаною тільки удвох. Дощі змінюються сніжинками, й одного дня наш двір мало не по коліна засипає снігом. 

Мені таки вдається відігнати погані думки якомога далі, і все завдяки Діані. Вона поруч, така щаслива й закохана в мене. Ну хіба це не головне? Я навіть змирився з тим, що пам’ять не повернеться. І, чесно кажучи, зовсім не хочу цього. Краще нехай все буде ось так. Зараз я щасливий, і це головне! 

Працюю лопатою вже з пів години. Треба відкинути сніг від автомобіля, щоб була змога виїхати на дорогу. Захопившись процесом, не одразу помічаю, що на подвір'ї вже не один. Та коли мені в плече прилітає сніжка, здивовано озираюся. 

По той бік автомобіля стоїть усміхнена Діана. На ній білий короткий пуховик і такого ж кольору шапка зі смішним хутряним помпоном. 

- І що це було? - змітаю залишки снігу з плеча й зацікавлено розглядаю дівчину. Її широка усмішка здатна зігріти навіть у найлютіший мороз. 

- Граймо в сніжки! - весело заявляє і згрібає з багажника автомобіля чергову купу снігу, щоб зробити з нього сніжку. 

- Тобі скільки років, Ді? - голосно сміюсь, але вже за мить отримую цією ж сніжкою просто в лоба. - Гей! 

Кидаю лопату у замет, а сам біжу до дівчини. У мене є краща ідея для помсти, і скоро я втілю її у життя. Діана не розуміє, що відбувається, тому втрачає дорогоцінні секунди, а коли таки намагається втекти, я хапаю її за талію й жбурляю просто у замет. 

- Ти здурів? - кричить, мало не потонувши в купі снігу. Та мені й цього мало. Не втримавшись, падаю зверху, ще більше втискаючи її у замет. - Ромо! 

- Будеш знати, як кидатись сніжками! - розглядаю її згори вниз і не можу втриматися від поцілунку. І байдуже, що нам обом шалено дискомфортно. Діана відповідає миттєво, і мені кортить зігріти її холодні уста своїми. 

- Сьогодні батьки з Дашею їдуть в інше місто. У нашої тітки день народження, - заявляє дівчина, коли я таки допомагаю їй піднятися. 

- А ти чому не їдеш? - а це вже цікаво. 

- Сказала мамі, що ми з тобою будемо готуватися до заліку, - лукаво усміхається дівчина. - Батьки повернуться тільки завтра після обіду. 

Здається, я розумію, на що натякає дівчина. Ми не поверталися до цієї теми з того дня в басейні, але я знаю, що нам обом хочеться чогось більшого. Перед тим, як повернутися до себе в дім, Діана цілує мене в щоку, а я ще довго не можу внормувати власні думки. І як тут продовжувати працювати, коли так сильно хочеться, щоб настав вечір?! 

Коли зазираю у вікно та помічаю, як з сусідського двору виїжджає автомобіль, мало на місці не підстрибую від бажання стрімголов мчати до Діани. Минає хвилин п'ять, і від неї прилітає повідомлення.

“І довго мені тебе чекати?”

Хмикаю і, накинувши куртку, виходжу на вулицю. Розпочинається снігопад і починає сутеніти. Швидко перебігаю подвір'я і не встигаю постукати у двері, як Діана сама мені відчиняє. 

Хочу привітатися, але всі слова застрягають у горлі, коли бачу, що вона одягнула сукню і навіть накрутила волосся. Така мила й тільки моя! 

Не втримавшись, переступаю поріг та обіймаю її талію руками. Ще мить - і ми цілуємося так, наче не бачилися цілу вічність. Хочу цю дівчину до божевілля і не сумніваюся, що вона відчуває те саме. 

- А як же залік? - видихає мені в губи, коли підхоплюю її на руки. 

- Ось зараз його і складемо, - усміхаюся і несу дівчину в її кімнату. Діана не пручається, коли обережно кладу її на ліжко, а сам нависаю зверху. Відчуваю, як вона напружується, коли моя рука пробирається під сукню. 

- Якщо ти не готова, ми дійсно можемо зайнятися підготовкою до заліку, - уважно її розглядаю і дуже не хочу, щоб Діана зупинила все це. Але якщо вона так вирішить, я не буду перечити.