Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Чорний хліб 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний хліб"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорний хліб" автора Александр Аркадьевич Сидоренко. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 63
Перейти на сторінку:
буде діло.

— Вона багато про себе думає.

— Тю, а чого це їй про себе не думать? Слава Богу, жопа є, ноги стирчать, на лице теж нічого, нада брать! Тільки от не рано їм? Я от думаю — Олег наш рано одружився, і шо вийшло?

Лилєкей тільки знизала плечима — вона давно подібними питаннями не переймалася. Анжеліка забила люльку, погладила по голові дитинку й продовжила:

— Ото тільки Олька була Луцикова нічого, але вже на Одесу поїхала, поки цей бовдур пісю м’яв. Ще в селі дві є, подруги, — Альона й друга, як же ж її, Семенова дочка… Так обидві товсті, шо носороги, тому й дружать. А тут така цяця, з Києва, образована. Я ж кажу, треба брать!

— Та ото ж, — відповіла Лилєкей вже набутим висловом, думаючи про інше: хто ж це так розізлився на їхній ­хутір, кому вони дорогу перейшли? От щойно вона за­спокоїлася й думки про осінній ярмарок почали потрохи витискати з голови мрії про повернення додому й зимовий перехід до Америки, а тут знову неприємності, першопричиною яких є одна жінка, яка не послухалася себе й пустила місцевого господаря плисти річкою обличчям ­донизу…

Вона завжди спокійно ставилася до проблем: можеш вирішити — роби, не можеш — не переймайся. А так, щоби самій стати своєю проблемою — от такого раніше не було. Лилєкей нервувалася й відчувала провину, яку могла загладити тільки вона. У звичайний спосіб, тільки для цього непогано б спочатку дізнатися, хто той звір, що ходить навколо й заважає жити її новій родині.

Треба було розпитати завгоспку, але та ще не закінчила висловлювати свої думки щодо Андрія зі Світланою:

— Я їх тепер постійно буду відправлять удвох, нехай, ет саме, общаються на свіжому воздусі, може, він де її і завалить, у стожку, — засміялася карлиця. — Ой, які в тебе баламути красиві, — взялася вона за дитяче намисто, роздивилася й відпустила.

Отже, пора, поки вона не почала розповідати щось про прикраси, які бачила двадцять років тому на одній директорці кладовища — серед безкінечних Анжелічиних історій була й така.

— Хто ж це знову поле підпалив, а? — ніби мимохідь спитала Лилєкей, вибиваючи люльку об лавку.

— Щоб я так знала… Та хтось із своїх. Тільки от поки не знаю хто, — насупилася карлиця, але швиденько перестрибнула на іншу тему, ніби не бажаючи говорити про неприємні речі: — От із цими памперсами так вдобно, у мене молодша сестра була… нормальна, Іра. Так мамка ото поки підгузники всі перестирає — страшне. А тепер все одноразове — викинула й забула, аби гроші були.

Лилєкей відповіла, не подумавши:

— А в нас так і робили. Мох брали, шерсть оленя, під жопку підложила, потім викинула, новий поклала.

Кинула оком на Анжеліку — а та сама на неї дивиться й хитро так закидує:

— От не тринди, де ти оленя бачила? Їх навіть у нас в цирку не було!

Лилєкей схаменулася — от треба було мовчати, як завжди, менше кажеш — менше проблем.

— Може, і не оленя. Погано пам’ятаю.

— Я ж і кажу, триндиш…

Карлиця посунулася ближче, нахилилася й зазирнула в очі:

— А як же тебе звати, подружко? Ну, раніше, до нас… Як тебе мама назвала?

І не встигнувши вигадати нічого путнього, Лилєкей зізна­лася:

— Лилєкей.

— Як-як?

— Лилєкей.

— Лелееекаа, — протягнула Анжеліка із задоволенням, — хороше ім’я, хороше. Взяла з банки з-під мон­пансьє засипку тютюну й почала прибивати люльку, хитро поглядаючи на стривожену власним одкровенням приятельку:

— От шкода, Гюля, шо дід Сава десь здриснув, треба було вас, ет саме, засватать. Стіл би поставили над річкою, як гульнули б, шо ой!

— Тьху на тебе. — Деякі місцеві вислови Лилєкей уже засвоїла й час від часу вживала, не замислюючись над цим.

— Тю, та він був охайний! Ізобрітатель такий — страшне, все справляв! А то скоро на погост до Гриши, а на­грішити не встигли, йо-майо, бо не було з ким! — Анжелі­ка так гучно заржала, що у вікні з’явилася Олеся — мабуть, хотіла пересвідчитися, що це не над її онукою знущаються.

— Андріївна, харош там вже спать під каструлею, давай вже борщу нам. — У завгоспки й для кухарки знайшлися слова, страшно навіть уявити, як би вона керувала загоном на зоні. Та ні, подумала Лилєкей, її б не посадили з нормальними зечками. А якби посадили, за гострий язик Анжелу б швидко підрізали в туалеті.

— А знаєш шо, — не замовкала та, — поки хавчіка не несуть, давай в карти грати? Таке вже літо випало — ні тобі уборочної, ні хіпешу. Корів подоїли, Семену здали, собакам дали, курям дали, свиням теж. Навіть в кабінеті посиділа на дві трубки. Давай в дурня, га?

Лилєкей на зоні не грала в карти, бо це зазвичай погано закінчувалося, але в тюрмі, коли ще сиділа з Нестеренчихою, вони грали в дурака, стіри[16] тоді циганка вистукала в сусідів, їм з постільним передали. Що ж… Робити дійсно нема чого — можна й пограти.

Як з’ясувалося, Анжеліка була така заводна й у грі: коли вигравала, ставала лагідною, підбадьорювала: «Не корову програєш», «Знімай зипуна, ет саме, програлася» або «Шо ти мовчиш? Карта пісню любить — нашида б якогось заспівала, тузів би назбирала». Вона і Нюсю гладила, додаючи «Та не кажи» на кожен її позіх, і малечу по голові плескала, примовляючи «У-ті мій башибузік».

Але варто було їй одного разу програти, як заспівала інша платівка: «Гюля, шо ти там крап мацаїш?», «Ти шо, дуру найшла?», навіть собакам перепало: «Нюся, вали звідси, ти мені мішаєш, карта не йде через тебе». Ображена Нюся встала й пішла до будки, Лесина онучка за­плакала, бо нова іграшка зникла, а Лилєкей, дивлячись на неї, подумала, що люди — як собаки: поки маленькі — всі хороші, а далі вже від породи все залежить.

Карлиця б неодмінно відігралася, але тут сталося відразу кілька подій — спочатку, стривожена плачем онучки, вибігла Леся й наказала збирати на стіл, тому що борщ уже готовий, а відразу потому біля воріт забібікала машина. Анжеліка побігла відчиняти — з’ясувалося, що це приїхали той неприємний міліціонер і дядько в костюмі, який керував обома похованнями. З ними ще один — лисий, зі швидкими колючими очима.

Звичайно, декому дісталося за зникнення — Сергій отримав на горіхи за те, що не брав слухавку, коли до них приїхав конвой по Андрія, Ігор — просто за те, що десь подівся, коли жінкам тут стало кепсько. Та Анжеліка все одно була їм рада — нарешті на хуторі з’явилися чоловіки, можна було хоч трохи видихнути з полегшенням.

— Ладно, проїхали. Зроби нам поїсти, — повелів міліціонер, і це було якось неправильно — ти зник, не допоміг. А тепер з’являєшся, ще й керуєш тут, ніби все це твоє? Дивно, але карлиця нічого не відповіла — мабуть, досі раділа з того, що нарешті з’явився хтось зі своїх.

Накрили на вулиці, на боковій терасі, біля якої неприємно пахло перегноєм, але до того швидко звикаєш. Леся відмовилася від їжі — повела онучку додому, тому довелося поратися Лилєкей — завгоспка всілася обговорювати останні події з гостями.

Коли принесла

1 ... 46 47 48 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний хліб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний хліб"