Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

– Домовики чи що? – Хмикаю.

– Драки, не домо...як ви їх назвали?

– Не важливо. Драки. Ви все правильно сказали. І як цим всім можна їх спіймати?

Що? Потрібно думати логічно. Дашка гроші викрадені ще з палацу Сеера віддала мені. А тут повно зброї. Батіг он взагалі крута річ, на скільки хочеш хвостів.

Продавець помічає мій погляд на цей витвір шкіряного мистецтва й фиркає.

– Ні, леді драка батогом не спіймає. Вам потрібно дещо інше.

Дістає з-під прилавка щось схоже на маленький спис. Хитаю головою. Продавець хмикає й дістає кинджал. Киваю. Така зброя підійде. Напевно.

– Три монети.

Відраховую монетки з обличчям Демоняки й протягую їх чоловіку. Він шоковано на них дивиться, змовчує, але бере й протягує мені кинджал.

– Візьміть ще це. – Тихо каже й пхає у руку мішечок. Беру. А що, пропонують, то потрібно брати. Ще й безкоштовно.

Ховаю кинджал з ефесом змії у складки сукні, мішечок беру в нішу руку й сканую поглядом натовп. Скоге наче ніде не видно, тож прощаюсь з продавцем і занурююсь у натовп.

“Потрібно було спитати, де тут найближча відьма. Дашка казала, що Мельхом відправить мене прямо до неї, але видно все пішло не за планом”.

Базар тут насичений подіями. Якщо тут не продають, то щось викрадають, п'ють, малюють, торгуються, і навіть хімічать з магією. На мене ніхто не звертає уваги, на щастя, тож вдається доволі швидко йти повз населення.

Мене підганяє страх. Печать то все ще на мені, отже Сеер у будь-який момент може з'явитися тут і забрати назад у Долину. І це явно не те, чого я насправді хочу. Помирати напевно не прикольно.
Нарешті поглядом знаходжу будівлю на якій висить вивіска, що нагадує мені напис. Букви тільки затерті, та там наче вгадується слово відьма. Чудово.

Знаєте, тільки зараз стало цікаво, а як же я розумію тутешню мову? Відьма вшила її в мене як драйвер у комп'ютер? Чи як це відбувається?

Магазинчик відьми темний. Реально. Ніби вікна тут тільки для краси, адже скло настільки брудне, що навіть денне світло не проникає. Ну а кілька свічок на стінах ситуацію не рятують. В середині з'являється страх. Все-таки ненависть до відьом-ворожок нікуди не зникла. Знаю, зарікалась, більше ніколи не йти до них, але ж якось додому потрібно повернутись, отже вибору і немає. Але тіло все одно здригається від огиди до цих створінь. Гидкі й нахабні. Брехливі.

– До мене завітала Ліліана?

Жінка, доволі молода, до речі, але явно сліпа виходить до мене з надр магазину заваленого опудалами тварин, мішками, амулетами та ще різною фігнею.

Чорне волосся, проста сукня, світла шкіра. Цю відьму можна назвати гарною. Зате тепер зрозуміло чому тут так темно.

– Звідки знаєте? – Підозріло питаю.

– О, я ж відьма, нехай і сліпа. Але ти ж не та Ліліана, чи не так? Не принцеса з Ремаксу яку врятував наш імператор.

– А це вам звідки відомо?

Стискаю сильніше ручку кинджала захованого у складках сукні.

– Моя люба, у тебе енергетика зовсім інша, а справжня принцеса не так давно була у мене.

– Була у вас?

Оце вже дивно і цікаво!

– Так. Ти прийшла шукати шлях додому, так?

– Ви це знаєте теж тільки через те, що відьма? – Саркастично.

– Зайве питання, Ліліано. Особливо коли наш Імператор вже зовсім поруч, шукає тебе.

– Що?

Від шоку і страху озираюсь на двері магазину.

– Поки він не знає де ти. Відчуває, адже я чую його печать на тобі, але тут надто багато усілякого, різного, тож час поки є.

– Гаразд! Тоді до справи! Ви можете повернути мене додому? Я заплачу!

– Мене не цікавлять гроші. – Хмикає відьма. – Але ти можеш віддячити інакше.

– Як? – Підходжу ближче.

– Віддаси дещо.

– Дещо, це що?

– Не важливе для тебе.

– Скажіть що!

– Не можу.

– Чому?

– Просто. То як? Готова віддати маленьку частинку себе і врятуватись?

Надто підозріло. Легко. Невже всі відьми можуть от так просто перекидати людей з одного світу в інший? Н-і-і-і-і-і-і. Пахне брехнею. І не тому, що я тепер у принципі недовірлива, а тому, що аж надто сильно ця дамочка хоче допомогти, ще й знає хто я!

– Скажіть, яку частину! – Наполегливо.

– Ліліано, час закінчується. Сеер близько. Рекомендую погодитись.

– Спочатку дайте відповідь!

Боже, ну чому вперта така? Це я про себе. Реально. Тут шанс втекти. Частку себе віддати? Підозріло, та яка різниця!

– Ні. Такі правила. Жертвуй чимось одним, щоб отримати інше.

– Я так не можу. – Хитаю головою. – Раптом в мене ноги зникнуть? Чи...не знаю…

– Час вийшов! – Холодно відповідає відьма.

– Що? Тобто?

Озираюсь.

І тут у підтвердження слів в магазин заходить Демоняка. Чортів Імператор! Настільки широкі плечі, що у магазин боком пролазить. Кліпаю кілька секунд на нього. Як так швидко? Мельхом і Дашка не могли щось вигадати?

Обличчя у демона розлючене. Ні. Вбивче. Він готовий вбити мене прямо тут. Погляд сповнений блискавок, у руці меч, добре хоч крильця склав.

– Ліліано...– загрозливо протягує.

Повертаюсь у бік відьми. Страх калатає у мені, біжить судинами, аж ноги німіють. Не хочу помирати.Не хочу бути жертвою. Та тої вже й слід зник. Блін! Ну що за?...