Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Неправда, що Валентина не знайшла на факультеті металургії свого Віктора. Тим, скільки вікторів мала вона, могла б похвалитись не кожна жінка. Але спочатку був Вітя-академік, ще до того, як став «академіком», тобто ще до того, як його підхопила єдина дочка академіка-металурга Тома. І досі очі Валентининої мами наповнюються слізьми, коли раптом почує вона давню пісню у виконанні небіжчиці Анни Герман: «Красивая и смелая дорогу перешла». Томка, до речі, не була ні «красивой», ні «смелой», вона була дочкою академіка-металурга із грандіозною квартирою на вулиці Костельній, яка тоді іменувалась вулицею Челюскінців, і цього було досить. Вона могла вибирати будь-якого хлопця на факультеті металургії. Чи то гуртожитського, чотири особи в одній кімнаті, вигоди в кінці коридора, душ для хлопців по непарних. Чи то киянина з двокімнатної малометражки на масиві з батьками, бабусею й молодшим братом. Юра Бонін, який, до речі, був і не гуртожитський, і не киянин, їздив на навчання електричкою з якогось передмістя, Томі не дався. Стримано, тактовно, але не дався. Хоча вона й запрошувала його до себе полагодити кран, ніби в академіків не було змоги викликати майстра, а сама, як розповідали на факультеті, зустріла його на порозі абсолютно гола. А Юра кинувся викликати швидку, мовляв, бідна Тома втратила розум. І після провалу з Юрою Тома-академічка взялась за Вітю, який уже тоді дійшов до серйозних стосунків з Валентиною.

А Валентинина мама і досі плаче, в усьому звинувачуючи Вітю-академіка. І в невдалому шлюбі дочки, і в її нинішньому безпутному житті, і в її роботі в підозрілому журналі для справжніх чоловіків «Victor & Віктор».

— Мамо, та не плач ти, він такий нікчемний мужик!

— Він став таким, коли пішов від тебе. А був славний хлопець.

— Він ніде не працює вже багато років!

— З тобою б він працював! І ти б не працювала в цьому бридкому журналі, людям соромно показати, що ви там пишете.

— Мамо, від нього в мене не було б дитини («академіки» були бездітні).

— З тобою в нього все було б! То все від важких металів! В самого академіка вона народилась на п’ятому десятку!..

А тепер вони всі в ситуації п’ятого десятка раз на рік збираються у дико захаращеній квартирі на Костельній, де п’ють шампанське і горілку, запиваючи хто пивом, хто кефіром. Святкують чергову річницю весілля «академіків». До речі, ніхто напевне не знає, чому в них нема дітей — чи не вийшло, чи за домовленістю. Томка й досі пишається, що вона не вагітніла, щоб одружити хлопця, який їй припав до душі, через що пройшло безліч дівчат. Казали, ніби доля насміялась із Вітьки, який одружився із розрахунку. Але, можливо, розрахунок Вітьки-академіка саме в тому й полягав, щоб жити без дітей у квартирі академіка-металурга, який досить скоро після одруження дочки пішов із життя. Через рік після чоловіка померла й мати Томки. Довше за всіх протрималась бабуся, яка декілька років лежала в одній з величезних кімнат, і коли гадючник збирався, було чутно її зойки, на які ніхто не звертав уваги. Але згодом за фамільну огорожу на Байковому перебралась і вона, і Вітька з Томкою лишилися вдвох на неміряній, як панський лан, території, якій не могли і не хотіли давати ради. В одній з кімнат стояла розкладачка, кілька років тому її ставили для одного Вітьчиного родича, якому навмисне не стелили на дивані, щоб потім не ліз зупинятись у них. Родич давно поїхав, але розкладачка з постіллю, з якої ніби хтось тільки-но виліз, ще й досі стоїть біля заваленого якимось ганчір’ям дивана. Поміж вишуканих шаф із розбитими дверцятами стоять клунки із якимось добром, яке одного дня збираються розібрати, перебрати і винести, і цей день мріє у присмерку майбуття ледь зримим маяком.

А тим часом Томка щодня, щоб не дратувати чоловіка своєю надмірною присутністю вдома, ходить на роботу до металургійного «вісника НАН», і Вітя-академік лишається сам. Перечитує давно читану белетристику з величезної бібліотеки, дібраної в радянські часи. Удає, ніби пише велику книгу про свого могутнього тестя, за яку якесь хирляве видавництво сплатило йому вже декілька авансів. А також, за порадою свого однокурсника, фахового інтердисциплінарія Віктора Кохти, Вітя вже котрий рік пише проект наукового дослідження про основні етапи розробки гуманістичного дискурсу чорної металургії.

Своєрідний шарм Вітьки-академіка полягає в його дебільній щирості. Так, одружився з Томкою, щоб жити в цьому домі. «Але ж як тут класно, Валюшко! І так швидко всі перемерли... Вже скільки років стою біля цього вікна і не можу надивитись на Дніпро й на платани Володимирської гірки! Поглянь, це ракурс для втаємничених. Саме під цим кутом. Так, Томка — гадюка, ще й яка! Ніколи яєшню не підсмажить, с-сука, тільки варить яйця, а яєшню, каже, смаж собі сам! Вона хоче — ти можеш собі таке уявити! — щоб моя матінка приїхала в Київ допомагати нам по господарству. Але жила б не в нас, а десь найняла квартиру. Маю, те що заслужив? Ой, Валюшко, не треба! Можна подумати, з тобою було б краще! Все те саме, тільки без квартири на Костельній! Найкраще було тоді, коли я зустрічався із вами обома. З нею вже розпочав, а з тобою ще не закінчив. А втім ми з тобою не закінчимо ніколи. Все гаразд, Валентино! Не бійся. Томка не прийде! Якщо хочеш, зараз перетелефонуємо їй у «Вісник». Це не мобільний, це локальний. Як відповість, то, значить, вона таки там. Коли вже ти зробиш зі мною інтерв’ю для твого Victorа? Бо з художником робила, з Кохтою робила, а я, виходить, тобі не друг юності?»

— А мені мій Вітька по вихідних сніданок у ліжко приносить! — неодмінно хвалиться Томка перед гадючнком.

— І в туалеті він за тобою ще досі підглядає?

— А ти мовчи, одінокая женщіна, тебе завидки беруть, що в мене і дім, і муж, а в тебе нічого, тільки син-двійошник і якийсь паперовий Victor! А мій Вітюша пішов від тебе до мене не через квартиру! А тому, що я — краща жінка, ніж ти!

— Томко, заспокойся, заспокойся, — Сюзанна і Люська хапають п’яну Томку під руки, тягнуть її в туалет блювати в розбитий унітаз — клозет в оселі «академіків» напрочуд великий, завбільшки з хрущовську кухню.