Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

в його подвигу було щось чудове, як ніби з такої причини викликати її захоплення або закликати до її співчуття було б не зовсім за правилами гри. Можна було подумати, що він отримував сардонічне задоволення, виставляючи себе в смішному світлі, коли йому загрожувала неминуча небезпека. Це трохи ранило її. Це був наклеп як на її серце, так і на її розум. Мей дуже добре бачила, як сильно зменшувало його шанси на втечу те, що він був обтяжений людиною в уніформі, який ні слова не говорив по-французьки, і вона була впевнена, що йому навіть в голову не приходило, що було б розумніше залишити його викручуватися самому. Вона знала Роджера досить добре, щоб бути впевненою, що ніколи, навіть в самий похмурий момент, він не піддавався зневірі. Саме в обставинах, що вимагали від нього все можливе, він проявляв себе з кращого боку: він був безстрашний, надійний, швидко приймав рішення і не боявся перешкод.

Вночі, коли вона лежала в ліжку, нездатна заснути, у сусідній з Роджеровою кімнаті, де їх розділяли лише зачинені двері, і перевертала у своїй пам’яті деякі події, про які він розповідав, очі Мей наповнилися сльозами. Серце рвалося від думки про те, як він лежав там, у лісі, наскрізь промоклий, поранений і самотній; було жахливо згадувати про ті довгі дні на сіннику, коли він годину за годиною лежав там, палаючи від лихоманки і від болю. Вона запитувала себе, чи думав він тоді про неї. Можливо, ні: можливо, він думав лише про те скрутне становище, в якому опинилась країна через нещастя у Фландрії , і про свій незначний шанс втекти; але якщо він і думав про неї, то лише з гіркотою, тому що вона підвела його. Він все ще носив на собі сліди своїх випробувань. Його вилиці були виступаючими, скроні запалими, обличчя виснаженим, а очі мали твердий блиск, який був ненормальним. У чомусь він виглядав краще, ніж будь-коли; його хвороба і труднощі, які він зазнав, рішуче нехтування болем у нозі, коли він шкандибав милю за милею, виснажили його, і в його зовнішності було щось зворушливе і навіть романтичне, чого він ніколи раніше не мав. Мей була щиро вдячна за те, що він уцілів; і їй стало соромно згадати, що вона хотіла - ні, вона цього ніколи не робила - що вона розглядала можливість його смерті. Вона подумала, чи він це знає; якщо так, він би не звинувачував її, він вважав би це лише трохи комічним. Трохи обдурив бідну дівчину: ось що він сказав би. Він би посміявся. Жінка, яка примусила свою рідню, дати йому притулок, яка привела до нього лікаря, яка зробила так багато, щоб він благополучно повернувся додому - вона його не кохала; він нічого не значив для неї, і те, що вона зробила, вона зробила з людського милосердя і, можливо, з патріотизму. Ставало цікаво, коли ви замислювались про це, що Роджер своєю втечею майже повністю завдячував жінкам; жінки приховували його, жінки одягали, щоб він міг пройти непоміченим, жінки годували його, жінки ризикували своєю свободою, щоб допомогти йому.

Незнайомки. Вона була його дружиною; він, безперечно, мав право очікувати від неї чогось такого, чого не могли дати йому незнайомі жінки, і все ж саме незнайомки зробили для нього так багато, а вона - що вона зробила? Нічого дуже приємного або дуже доброго. Вона не зовсім розуміла, чому це так її засмутило, більше за все, що вона не впізнала його, коли він кульгав по доріжці в тому смішному одязі, який був на ньому. Якби ж вона його кохала, якби ж вона тільки кохала його так, як любив його Томмі, вона б одразу пізнала його. Не зробити цього здавалося страшенно безсердечним: це, мабуть, дійняло його до живого. Звісно, він любив її; не годиться прикидатися, що сумніваєшся в цьому; це не те кохання, якого вона жадала, але що він міг з цим поробити, якщо в нього не було, щоби він дав їй його? Це було питання темпераменту. Мей була змучена. Її мучили докори совісті. У темряві вона простягла руки і покликала Діка допомогти їй. Вона хотіла його, хотіла його так сильно, і все ж якби він був там, вона б з жахом відштовхнула його. О, страждання! Кохати усім своїм серцем і відчувати - відчувати що? Відчувати, що якби ви віддалися коханню, яке вас поглинуло, ви ніколи не матимете ані хвилини спокою чи щастя до кінця вашого життя.

Думки, ні, навряд чи думки, почуття ніби перепліталося з її глибоким невдоволенням собою; з жахом вона намагалася прогнати його, але це не принесло користі; це лякало її, як розлючений чоловік з ногою у дверях, які вона не могла закрити; нарешті, у розпачі, відчинивши двері, вона зіткнулася з ним. Вона завжди була впевнена, що Британія виграє війну; було немислимо, що вона не повинна перемогти, вона не могла бути розбита; але тепер треба було врахувати таку можливість. Ця думка наповнила її жахом. Та все ж таки це було, британські експедиційні війська втекли з Франції, але з втратою всього свого спорядження; танки, гармати та боєприпаси повинні були бути надані, перш ніж вони зможуть знову вийти на поле бою; Франція впала; можливо, при всіх своїх обіцянках французи передадуть свій флот німцям; німці були переповнені тріумфом; тепер будь-якого дня вони могли б зробити спробу вторгнення, і хто міг бути впевненим, що саме тоді, після катастрофи у Фландрії, англійці мали силу її відбити? Гітлер сказав, що підпише мир у Лондоні п’ятнадцятого серпня, і до цього часу він тримав своє слово. Небезпека була відчайдушною. Не було сенсу закривати на це очі. Ганьба поразки. Ганьба жити під п'ятою звірячого завойовника. Втратити все, що вам було дорого; підкоритися людям, яких ви зневажали; бути перетвореним у раба. Тоді не було б більше сміху; не було б більше відвертості; вам довелося б постійно бути насторожі. Мей зустріла в Тіролі баварського принца, і він розповів їй, як вдома, в його родині, вони повинні були стежити за кожним своїм словом, тому що знали, що їхні слуги були нацистськими шпигунами, які повідомлять про те, що вони сказали. І поразка означала б щось більше ніж це; це означало б, що добро було вигнано зі світу, і єдиною сутністю права була сила. Це означало б кінець