Читати книгу - "Весь світ у кишені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— О, вітаю, містере Бредфорд, заходьте, — усміхнулася вона. — Я ще не починала займатися вечерею, тому нічого не зіпсується.
Бредфорд зайшов до вітальні. Він виглядав збентеженим, навіть трохи шокованим.
— Запропонуй містеру Бредфорду чогось випити, Алексе, — сказала Джинні.
— Ні, дякую, — відказав Бредфорд. Він сів і потер долонями коліна. — Я не заберу багато вашого часу. Мій малий вештався тут по обіді, — Бредфорд поглянув просто на Кітсона. — Він каже, що у вашому фургоні було двоє чоловіків.
Кітсон відчув, як його серце впало в п'ятки. Він поглянув на Джинні, не знаючи, що казати.
— До нас приходило двоє друзів, — спокійно відповіла Джинні, усміхаючись Бредфорду. — Ми пообіцяли їм позичити трейлер для відпустки, от вони й приходили, якраз коли нас не було, щоб поглянути на нього.
Бредфорд розслабився.
— Ти ба, це ж треба! Я щось таке і сказав малому, але він не повірив. Сказав, що вони кричали й сварилися, і цим його дуже налякали. Він подумав, що то грабіжники.
Джинні розсміялася.
— Усе не так погано, — відказала вона. — Але грошей я б їм не довірила. Вони завжди кричать одне на одного, але це не заважає їм планувати спільну відпустку.
— Вони добряче налякали мого малого, — повторив Бредфорд. — Я подумав, що вам варто сказати. Бо на озері трапляються крадіжки, місіс Гаррісон. Але якщо це друзі...
— Так. Це дуже мило з вашого боку, що ви проявили турботу. Ви впевнені, що не хочете випити, містере Бредфорд?
— Ні, ні, дякую. Не хочу вас затримувати, — він насупився й потягнув себе за довгий ніс. — Знаєте, мій малий доволі розумний як на свій вік. У нього є ідея щодо викраденого броньовика. Вгадайте, що він думає. Що панцерник сховали у фургоні.
Кітсонові долоні стиснулися в кулаки, і юнак квапливо запхав їх до кишень.
Джинні на мить заклякла, але вираз її обличчя не змінився.
— У фургоні? А чому він так вирішив?
— О, гадаю через те, що навколо самі лише фургони, — Бредфорд поблажливо усміхнувся. — Але тільки подумайте — ідея ж непогана. Він каже, що поліція ніколи не шукатиме в такому місці, як це. І, можливо, він має рацію.
— Цілком імовірно, — погодилася Джинні. — Принаймні уява в нього точно є.
— Це факт. Він хоче, щоб я пішов у поліцію і повідомив їм. Вважає, що якщо вони знайдуть у фургоні броньовик, то дадуть йому винагороду. Ви бачили, що вони збільшили винагороду до п'яти тисяч? Сума чималенька.
Запала тиша, а тоді Джинні мовила:
— Не думаю, що йому дадуть винагороду. А ви, містере Бредфорд? — дещо напружено всміхнулася дівчина. — Ви ж самі знаєте, наскільки щедра поліція на винагороди.
— Ну, так, — сказав Бредфорд. — Я ніяк не можу вирішити, іти мені в поліцію чи ні. Розумієте, я гадаю, що малин може мати рацію, але в поліції мені, певно, скажуть займатися власними справами.
— Оскільки ви також маєте фургон, містере Бредфорд, я не здивуюся, якщо вони запідозрять, що ви ж самі той панцерник і вкрали. Пригадую, якось мій батько знайшов намисто із перлами й відніс його поліції, вимагаючи нагороду. Вони ж хутенько його арештували. Знадобилося кілька тижнів, аби зняти звинувачення, а винагороду він так і не отримав.
Очі Бредфорда розширилися.
— Не може бути! А я про це не подумав. Тоді питання вирішено. Моя хата скраю. Я радий, що поговорив з вами. Таке б мені точно не спало на думку.
Він підвівся.
— Мусимо прощатися, містере Бредфорд, — усміхнувшись, сказала Джинні. — Ми завтра від'їжджаємо.
— Справді? Ой, як шкода! То вам тут не сподобалося?
— Ні, тут чудово, але ми запланували довгу мандрівку. Спершу рушимо до озера Стеґ, а потім — до озера Дір.
— Оце так подорож! Зичу вам щастя.
Бредфорд потиснув їм руки. Він стояв біля дверей і базікав ще кілька хвилин, хоча Джинні й Кітсон тільки й мріяли, щоб він пішов. Нарешті він махнув на прощання й рушив залитою місячним сяйвом стежкою до своєї хижки.
Джинні зачинила двері й повернула ключ.
— Ну, як каже містер Бредфорд, питання вирішено. Мусимо їхати.
— Ага, — погодився Кітсон. — Оце ж ти впоралася з цим типом. Ти була просто неймовірна!
— Ну добре, добре, селюче, — сказав Блек з-за дверей спальні. — Не впадай в істерику. От уже паскудний малий! Я так і знав, що він нас почув.
Джипо підійшов до дверей спальні, прислухаючись до розмови.
— Що ж, завтра ми їдемо, — продовжував Блек. — Не можна ризикувати: пацан може нас випередити, — він повернувся до Кітсона: — Тобі ще не пора забиратися звідси й стерегти фургон? Малому може спасти на думку повернутися й шпигувати.
Кітсон кивнув. Він підійшов до дверей, відчинив їх і вийшов у ніч.
Джипо мовив спокійним, беззаперечним тоном:
— Завтра я їду додому. Зрозуміло? З мене досить. А зараз я йду спати.
Він повернувся до спальні й захлопнув двері.
— Я з ним розберуся, — заявив Блек, і в його очах загорівся жахний вогник. — Я вже добряче втомився від цього гівнюка.
Джинні пішла на кухню й почала готувати вечерю.
Блек підійшов до дверей і сперся на них.
— Ти справді добре обкрутила того типа, крихітко, — мовив він. — Ти вже обдумала мою пропозицію? Я розумний, і ти розумна. Будемо гарною парою розумних людей. Ну то як?
Вона поклала два великі стейки на сковорідку.
— Ти б мене не зацікавив, навіть якби був останнім чоловіком на землі, — відповіла дівчина, не дивлячись на Блека.
— Добре, крихітко. Ми це ще побачимо.
Ед загадково всміхнувся, неначе щось задумав, а тоді підійшов до крісла і вмостився у ньому.
II
Зранку наступного дня Кітсон поїхав до містечка, лишивши Джинні стояти на чатах біля фургона, доки Блек і Джипо сиділи в хижці. Це було доволі ризиковано, але Джипо перебував у настільки важкому стані, що Блек відчував: у трейлері він з ним не впорається.
Усе було настільки погано, що Блеку й Кітсону довелося прив'язати Джипо до ліжка й заткнути йому рота. Коли вони зрештою це зробили, Ед, важко дихаючи й люто зиркаючи, махнув Алексу: мовляв, ходімо в іншу кімнату.
— Залиш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Весь світ у кишені», після закриття браузера.