Читати книгу - "Хижа"

— Звучить досить ризиковано, — підсумував Мак.

— Для тебе — так, але аж ніяк не для мене. Сумнівів у тому, що я досягну поставленої мети, не може бути, — Тато нахилилася вперед, схрестила руки й поклала їх на стіл. – Любий, ти запитав, що саме Ісус зробив на хресті. Тому слухай мене уважно: завдяки його смерті й воскресінню я повністю примирилася зі світом.

— З усім світом? Ви, мабуть, маєте на увазі тих, хто вірить у вас?

— Ні, з усім світом, Маку. Я хочу сказати, що примирення – це вулиця з двостороннім рухом. Свою частину роботи я виконала повністю і, я б сказала, остаточно. Природа любові передбачає не силоміць нав’язані стосунки, а відкритий шлях.

Із цими словами Тато підвелася, зібрала посуд, щоб віднести його на кухню.

Мак похитав головою й подивився вгору.

— Отже, я не розумію примирення, тому боюся своїх почуттів. У цьому річ?

Тато нічого не відповіла, натомість похитала головою й пішла на кухню. Мак почув, як вона пробурчала собі під ніс:

— Люди часом перетворюються на таких йолопів!

Він не повірив власним вухам.

— Що я почув? Бог назвав мене йолопом? — крикнув він через скляні двері.

Мак побачив, як жінка, перед тим, як зникнути з очей, знизала плечима, потім почув її відповідь:

— Якщо тобі здається, що це про тебе, любий… Якщо так здається…

Мак відкинувся в кріслі й засміявся. Він відчув, що розмову завершено. У голові більше не залишилося вільного місця, як, до речі, і в шлунку. Він відніс решту посуду на кухню, поставив його на стіл, поцілував Тата в щоку й попрямував до виходу.

14. ДІЄСЛОВА ТА ІНШІ ВІЛЬНОСТІ

Бог — це Дієслово.

Бакмінстер Фуллер

Мак вийшов із хижі під післяобіднє сонце. Його переповнювали змішані почуття: він був витиснутий, як лимон, та водночас — збуджений і щасливий. Який дивовижний був день, а до вечора ще так далеко! Якусь мить він стояв, вирішуючи, чи прямувати йому до озера. Коли ж побачив біля причалу каное, зрозумів, що вони, напевно, завжди будуть викликати в ньому гірку посмішку, але раптом його осінила ідея — прокататися на одному з них озером, ця думка надихнула його чи не вперше за останні роки.

Мак відвязав останнє каное, легко прослизнув усередину й повеслував до протилежного берега. Упродовж кількох наступних годин він плавав озером, досліджуючи всі його закутки. Він знайшов дві річечки й кілька струмків, які або впадали до озера, наповнюючи його, або витікали до інших водоймищ у низині. А ще він відшукав чудове місце, з якого можна було милуватися водоспадом. Усюди цвіли альпійські квіти, розкидані місциною, немов кольорові мазки на картині. Усе це наповнювало його справжнім спокоєм, якого Мак не відчував багато років, а може, й ніколи.

Він навіть заспівав кілька старовинних гімнів і народних пісень, просто тому, що йому цього хотілося. Коли він отак співав востаннє — уже важко було й згадати. Думки повернули його в далеке минуле, Мак почав наспівувати смішну пісеньку, яку колись придумав для Кейт: «К-К-Кейті… прекрасна Кейті. Люблю лише тебе». Він похитав головою, згадавши доньку, таку вперту, але й вразливу, замислився, як йому знайти шлях до її серця. Він уже й не дивувався, що сльози на очах з’являються так легко.

Коли він на мить відвернувся, розглядаючи хвильки, що здіймало весло, на носі каное з’явилася Сарайю. Від несподіванки Мак ледь не підскочив на місці.

— Ой! — вигукнув він. — Ти мене налякала.

— Вибач, Маккензі, — мовила вона. — Але вечеря майже готова, тому час повертатися до хижі.

— То ти постійно була зі мною? — поцікавився Мак, поступово приходячи до тями після викиду адреналіну.

— Авжеж. Я завжди з тобою.

— Чому ж я про це не знав? — запитав Мак. — Адже останнім часом я міг тебе бачити поруч.

— Твоя здатність мене бачити, — пояснила Сарайю, — не має нічого спільного з моєю присутністю. Я завжди з тобою, проте інколи мені хочеться, щоб ти відчув це по-особливому.

Мак кивнув на знак згоди й розвернув каное в напрямку хижі. Він явно відчував присутність Сарайю — спиною пройшло легеньке поколювання, і вони обоє усміхнулися.

— Чи зможу я завжди бачити й відчувати тебе так, як зараз, навіть після повернення додому?

— Маккензі, ти завжди можеш розмовляти зі мною. Я завжди є і буду поруч, незалежно від того, відчуваєш ти це чи ні.

— Я вже знаю, але як мені тебе почути?

— Ти навчишся вирізняти мої думки посеред своїх.

— А я не помилюся? А якщо я не зможу відрізнити твій голос від інших голосів?

Сміх Сарайю був, немов дзвінкий перелив водограю, покладений на музику.

— Звичайно, ти помилятимешся. Від помилок ніхто не застрахований. Але ти дедалі краще впізнаватимеш мій голос, коли розвиватимуться наші з тобою стосунки.

— Я не хочу помилятися, — поскаржився Мак.

— О, Маккензі! — вигукнула Сарайю. — Помилки — то невід’ємна складова життя. Згідно із задумом Тата, вони також мають свою мету. — Сарайю мала такий задоволений вигляд, що Мак мимоволі їй усміхнувся. Він чудово розумів, про що вона каже.

— Сарайю, це так відрізняється від усього, що я знав раніше. Зрозумій мене правильно, я в захваті від цих вихідних, які ви мені подарували. Проте я й гадки не маю, як повернутися до свого буденного життя. Із Богом жити легше, коли уявляєш його вимогливим наглядачем. Це також стосується й Великого Суму.

— Ти справді так думаєш? — запитала вона.

— Принаймні тоді все, здається, було під моїм контролем.

— «Здається» — ось ключове слово. І що це тобі принесло? Великий Сум та нестерпний біль, який поширився на рідних.

— На думку Тата, це через те, що я боюся своїх емоцій, — відверто визнав Мак.

Сарайю розсміялася.

— Я гадала, що ваша розмова була веселою.

— Я боюся своїх емоцій, — повторив Мак, дещо збентежений таким легковажним коментарем. — Я не можу довіряти їм, оскільки ображав інших. Тому мені не подобається те, що я відчуваю. Ви створили всі почуття чи тільки хороші?

— Маккензі, — Сарайю наче піднялася в повітрі. Йому й так було складно дивитися їй у вічі, а в променях післяобіднього сонця, що відбивалися від води, робити це було ще важче. — Емоції — це барви душі, дивовижні й захоплюючі. Коли ти нічого не відчуваєш, світ стає сумним і безбарвним. Подумай, як Великий Сум звів нанівець усі відтінки кольорів у твоєму житті, перетворивши його на монохром чорного та сірого.

— Можеш пояснити? — попросив Мак.

— Насправді тут немає нічого складного. Відтінки різних кольорів не можуть бути ані добрими, ні поганими. Вони просто існують, та й усе. Ось що допоможе тобі розкласти все по поличках, Маккензі: парадигми живлять сприйняття, а сприйняття живить почуття. Більшість емоцій є реакцією на сприйняття — те, що ти вважаєш правдивим у певній ситуації. Якщо твоє сприйняття неправильне, то й емоційна реакція буде хибною. Тому перевір спочатку своє