Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Щоразу, коли я відчуваю себе дивачкою у світі журналістики, завжди перечитую листа, який надіслав мені один із читачів. Пол написав його після того, як прочитав мою колонку про загиблого солдата. На похороні донька несла його «Пурпурове серце»[13].

Шановна місіс Бретт! Кожна людина народжується з Божим даром. Дехто вміє готувати так, що можна проковтнути язика. Інші шиють чи виготовляють прекрасні речі з дерева. Деякі жінки народжуються мамами, що вміють висушити сльози та спекти пиріг. А Ви, шановна, справжній митець. Я ніколи не думав, що клавіатура може стати інструментом митця. Але у Ваших руках кожна подія перетворюється на картину, а щоденні справи — на часточку серця людини, яка про них читає.

Я глибоко вражений тим, як Вам вдається донести свою думку до людей і торкнутися необхідних струн у їхніх серцях. Сьогодні Ви мене вразили. Стає зрозумілим, що Божі дари, про які я згадую, існують не тільки для того, щоб ми ними володіли. Ми повинні ділитися ними, щоб зробити життя якомога більшої кількості людей повним і цілісним. На мою думку, Бог мав би бути цілком задоволений тим, як Ви користуєтесь Його даром.

Коли я припиняю бути кимось іншим і намагаюся бути собою, у моєму житті і в житті інших людей стаються дива. Мені дуже подобається цитата: «У світі, де можна бути ким завгодно, залишайся собою».

Просто будь собою. Адже саме до цього тебе закликає Бог. І цього досить.

Урок 37

Спочатку налаштуйся, а тоді дій

На заняттях зі стрільби з лука був важкий день.

Мої стріли летіли куди завгодно, але не туди, куди я цілила, — у центр мішені з маленьким хрестиком.

Я стояла, тримаючи в руках лук, із сагайдаком стріл, і цілила в жовту мішень, розташовану на відстані 18 метрів від мене. Щоразу, коли я відтягувала тятиву, фіксувала свій погляд на мішені і відчувала, що час стріляти, — результат був непоганий. Та щоразу, коли я відчувала, що не зможу гарно поцілити, я замість того, щоб опустити лук і почати все спочатку, все одно стріляла. Пускала стрілу навіть тоді, коли чітко чула слово «стоп» у своїй голові. І щоразу стріли поціляли далеко від внутрішнього кола. Чорт! Чому сьогодні мені так важко стріляти? З кожним пострілом я починала нервувати ще більше.

Жінка, яка стояла за кілька лучників від мене, продовжувала влучати в «яблучко». Коли я дивилася на її мішень, виникало відчуття, що це так само легко, як дихати. Вона навіть поцілила в хрестик — двічі поспіль. Невже вона знає те, чого не знаю я? Яку секретну техніку вона застосовує? Я мала це з’ясувати.

Я випустила три стріли й почала за нею спостерігати. Жінка стояла на лінії стрільби, відтягувала тятиву, робила паузу, а тоді опускала лук і починала все спочатку. Знову і знову вона опускала лук, не роблячи жодного пострілу. Саме цьому я й опиралася. Вона зупинялась, налаштовувалась, а тоді починала все знову. Ось як їй вдалося поцілити в усі мішені. Вона жодного разу не пустила стрілу, не усвідомивши, що вже готова це зробити.

Ми обидві знали, коли не були готові вистрелити. Тільки одна з нас прислухалася до своїх відчуттів і налаштовувалась. А друга — я — все одно стріляла.

Лучники кажуть, що кожен постріл починається з твоїх ніг. Перш ніж стрельнути, ти маєш зайняти правильну позицію. І перш ніж щось зробити, потрібно поступово налаштуватись. У твоєму тілі має розвинутися м’язова пам’ять. Коли стріляєш із лука, то вчишся, повторюючи одні й ті самі дії. Спочатку потрібно зрозуміти, які рухи є правильними, а потім повторювати їх знов і знов, доки тіло їх не запам’ятає. Тоді тобі навіть не потрібно буде думати про постріл — тіло зробить усе необхідне. Коли ж пускаєш стрілу і вона вціляє в мішень, слід одразу про це забути, очистити свої думки — і стріляти знову.

Ти накопичуєш і передаєш свою енергію лукові, а він — стрілі. Найкращі лучники завжди візуалізують кожний постріл — вони бачать його ще до того, як випустять стрілу. Спочатку налаштовуються, а тоді діють. Коли я пам’ятаю про це й практикую такий підхід, мої результати кращають і я отримую більше задоволення від стрільби.

Цей підхід варто використовувати і в житті.

Коли я налаштовуюсь і зосереджуюсь духовно, коли я емоційно спокійна й фокусуюся на чомусь подумки, ніщо не може стати мені на заваді. Та коли я не налаштована щось робити, будь-який поштовх може змусити мене втратити рівновагу, будь-яка образа може мене знищити.

Як мені вдається залишатися налаштованою? За допомогою медитації та щоденної молитви. Я називаю їх «духовними вправами». Вони сприяють розвиткові теж такої собі «м’язової пам’яті», тож коли життя підкидає тобі сюрпризи, ти завжди пам’ятаєш, де твій справжній центр і твоя мішень. Як у лучному спорті, так і в житті: коли ти налаштований, тобі значно легше поцілити в мішень, бо ти вже знаєш, куди маєш влучити.

Коли я працювала репортеркою у «Beacon Journal», один редактор вирішив, що нам треба більше зосереджуватися на тому, що ми пишемо. У газеті запровадили правило: під час написання кожної статті потрібно було написати кілька речень, які ілюструють її основну думку. Це допомогло б авторам заголовків добирати правильні слова. Якщо поміркувати, заголовок і справді є найважливішою частиною статті. Він або заохотить людей її прочитати, або ні.

Спочатку я бурчала та опиралася цьому, бо не хотіла писати два дурнуватих речення на початку своєї статті. А потім мені це почало подобатись. Коли я пишу довгу колонку чи статтю і «гублюся», то завжди можу повернутися на початок і прочитати «резюме» статті, щоб не втратити фокус. Це допомагає мені відкинути зайву інформацію, яка не принесе користі ні статті, ні читачеві.

Компанії роблять те саме — формулюють свої місії. Це своєрідний «компас» для всіх, хто працює в компанії, починаючи з директора і закінчуючи секретаркою, який забезпечує рух в одному напрямку.

Мій чоловік колись керував PR-компанією, гаслом якої були слова: «Ми будуємо стосунки». Його візитка могла легко збити з пантелику —