Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Але мені дуже приємно… — тихо відповіла Полліанна.

— Розумію. Але я б ніколи не подумав раніше, що стану про таке з тобою розмовляти. Утім, можливо, тому, що ти так схожа на неї. Саме такою я її запам’ятав. Ти дуже схожа на свою матір, моя мила дівчинко!

— Отакої! Я завжди вважала, що моя мама була вродливицею! — щиро здивувалась Полліанна.

— Так, вона була вродливою…

Полліанна глянула на нього з іще більшим подивом.

— Тоді я не розумію, як я можу бути на неї схожою…

Чоловік розреготався.

— Полліанно, якби я почув це від якоїсь іншої дівчини, то відповів би… Утім, байдуже, що я відповів би. Але ти, моя чарівнице! Бідолашна дурненька Полліанно…

Полліанна з непідробною гіркотою і осудом глянула просто в усміхнені очі чоловіка.

— Містере Пендлтоне, будь ласка, не треба отак з мене глузувати! Мені завжди так хотілось бути вродливою. Хоч як безглуздо це має видаватись. Адже я маю дзеркало, щоб у нього подивитись…

— У такому разі, раджу тобі дивитись у дзеркало, коли ти сумніваєшся, — повчально порадив чоловік.

Полліанна широко розкрила очі з подиву.

— Мені те саме сказав Джиммі!

— Он як? Лайдак, — сухо відгукнувся Джон Пендлтон. А тоді, різко змінивши тон, суто у своєму, тільки для нього характерному стилі, тихо додав: — У тебе материні очі і усмішка, Полліанно. І для мене ти вродлива…

Несподівано пекучі сльози підступили Полліанні до очей, через що вона вже не спромоглась на жодне слово.

Та хоч би як цінувала Полліанна щирі бесіди з усіма цими людьми, найбільше вона любила спілкування з Джиммі. З Джиммі не було потреби навіть багато розмовляти. Їм без жодних розмов було гарно вдвох. Джиммі завжди все розумів. З ним було легко і просто, незалежно від того, про що вони розмовляли, і чи розмовляли взагалі. До того ж, Джиммі не потребував співчуття: він був здоровим, сильним, високим і щасливим. Він не побивався про втраченого племінника, не сумував через втрату юначого кохання, йому не треба було пересуватись на милицях — не було нічого такого, що могло б викликати душевний біль, і про що було б тяжко думати. З Джиммі можна було залишатись веселою, щасливою і вільною. Джиммі був такий славний…

Розділ 23. Прикутий до двох ціпків

В останній день їхнього перебування на біваку сталося дещо таке, що залишилося першою і єдиною за всю екскурсію хмаринкою, котра, однак, затьмарила радість відпочинку і лягла дівчині на серце тінню докору і смутку.

— Як було б гарно, якби ми поїхали за день до того! Нічого б тоді не сталося, — скрушно зітхала згодом Полліанна.

Але за день до того вони ще не поїхали, тож сталося саме так, як сталося.

Того останнього дня усі вони зранку вирушили пішки до річки, що протікала за три кілометри від біваку.

— Перед від’їздом зможемо влаштувати розкішний рибний обід, — пообіцяв Джиммі, й усі охоче пристали на пропозицію.

Прихопивши з собою сніданок і риболовне спорядження, вся компанія рано-вранці вирушила в путь. Сміючись і перегукуючись, вони рушили вузькою лісовою стежкою на чолі з Джиммі, який ліпше за всіх знав дорогу.

Спершу Полліанна йшла одразу за Джиммі, але потроху відстала, щоб приєднатись до Джемі, який ішов у хвості. Полліанна помітила на його обличчі той вираз, який з’являвся у нього щоразу, коли молодик брався до надміру важкої для нього справи, випробовуючи себе на витривалість. Вона дуже добре вивчила цей його вираз, але також добре знала, що від неї він найохочіше прийме руку дружньої допомоги, щоб подолати особливо незручну перешкоду — виярок, камінь чи колоду. Тому, не виказуючи своїх справжніх намірів, вона потроху відставала на кілька кроків, аж доки опинилась коло Джемі. Винагородою для неї одразу стало те, як освітилося спокійною впевненістю його обличчя, коли він зміг обіпертись на руку Полліанни у створеній нею ілюзії, буцімто він їй допомагає переступити повалене дерево.

Вийшовши з лісу, група мала проминути невеличку кам’яну огорожу. По обидва боки від неї розкинулось широке, залите сонцем пасовище, а вдалині виднілись мальовничі фермерські будиночки. Саме там, на схилі пасовища, Полліанна побачила кущ золотушника, якого їй одразу ж закортіло нарвати.

— Джемі, зачекай! — нетерпляче вигукнула вона. — Я хочу зібрати букетик он тих квітів. Гарно буде оздобити ними наш стіл на пікніку…

Полліанна проворно видерлась на кам’яну огорожу і зістрибнула з іншого боку.

Якими ж привабливими були квіти «золотої різки»! Зірвавши з одного куща, вона бачила трохи далі інший, іще красивіший — тоді ще один, трохи кращий за той, що вже мала в руках. Радісно вигукуючи, Полліанна просила Джемі зачекати іще трохи. І, така зграбна у своєму червоному светрі, знай бігала від кущика до кущика, додаючи нових квітів до букета. Вона вже тримала в руках цілий оберемок, аж раптом почула ревіння розлюченого бика, відчайдушний зойк Джемі і тупотіння, що луною розносилося пасовищем.

Що сталося далі, Полліанна потім ніколи не могла чітко пригадати. Очевидно, вона кинула свій букет і помчала так, як ніколи раніше не бігала. Вона мчала назад до огорожі, за якою залишила Джемі. Тупотіння за спиною чулося дедалі ближче. Десь далеко попереду вона побачила викривлене відчаєм обличчя Джемі і почула його хрипкий крик. Далі звідкись почувся інший голос, голос Джиммі, який щось викрикував їй на підтримку.

Вона бігла, не розбираючи шляху і з жахом чуючи важке тупотіння вже просто у себе за спиною. Вона перечепилась і мало не впала, але відчайдушним зусиллям утрималась на ногах і помчала далі. Дівчина відчувала, що їй бракує сил, й тієї таки миті голос Джиммі пролунав десь поруч з нею. Наступної миті її підхопила якась стороння сила і притисла до чогось, що несамовито калатало, як вона встигла зрозуміти, — серце Джиммі. Далі все злилось у її свідомості у хаотичне чергування відчуттів і образів: вигуки, сопіння, гуркіт. А ще коли вона вже готувалась відчути на собі гострі роги бика, різкий рух відкинув її далеко вбік, але не настільки далеко, щоб вона не відчула гаряче дихання розлюченої тварини, що промчала повз неї. І майже одразу по тому вона усвідомила, що перебуває вже по інший бік огорожі, а Джиммі, схилившись над нею, благає сказати йому, що вона жива. З нервовим напівсміхом-напівриданням вона вивільнилася з його обіймів і рвучко підвелася.

— Чи я жива? Ще б пак! І тільки завдяки тобі, Джиммі! Зі мною все гаразд. І яка ж я була щаслива, коли почула твій голос! Це було щось неймовірне! Як ти спромігся встигнути? — говорила вона без пауз, глибоко і важко дихаючи.

— Ух! Не знаю, що й казати. Я тільки…

Несподіваний здушений стогін змусив його замовкнути. Він обернувся і побачив Джемі, що лежав