Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Джемі! Джемі! Що сталосяь? — бідкалась вона. — Ти впав! Не забився?

Відповіді не було.

— У чім річ, старий? Дуже забився? — запитав Джиммі.

Відповіді так само не було. Джемі повільно перевернувся на спину, сів. Вони побачили його обличчя і сахнулись, перелякані і приголомшені.

— Чи я забився? — задихаючись, хрипко вигукнув він, рвучко витягнувши руки вперед. — Думаєте, мені й без того не боляче? Бачити, що таке відбувається, і бути неспроможним щось удіяти? Бути отаким безпорадним, прикутим до цих двох ціпків! Знаєте, що немає на світі болю, сильнішого за цей!

— Але… Джемі, послухай… — затинаючись почала Полліанна.

— Не треба! — перервав він її майже грубо.

Джемі насилу, але самотужки звівся на ноги.

— Нічого не кажи. Я не мав наміру влаштовувати сцену, — буркнув він і, розвернувшись, пошкутильгав вузькою стежкою убік їхнього лісового табору. З хвилину вони стояли, наче вкопані, і дивилися йому вслід.

— Оце так історія… — проказав Джиммі невпевнено. — Тяжко бідоласі…

— А я й не подумала… Вихваляла тебе просто перед ним… — схлипнула Полліанна. — Ти бачив його долоні? Він до крові роздер їх собі нігтями, стискаючи кулаки…

Вона обернулась і, спотикаючись, кинулася стежкою за Джемі.

— Полліано, куди ж ти? — гукнув Джиммі.

— До Джемі, звісна річ! Гадаєш, я покину його самого у такому стані? Мерщій! Треба його повернути!

Джиммі зітхнув, маючи на увазі зовсім не Джемі, і слухняно рушив за Полліанною.

Розділ 24. Відкриття Джиммі

Уголос вони всі твердили, що похід був надзвичайно вдалим. Але подумки… Полліанна іноді питала себе: вона комплексує, чи справді в їхніх стосунках виникла якась невизначена вимушеність? Сама вона цю вимушеність відчувала і, здається, помічала її ознаки у словах і вчинках інших. Яка могла бути причина? Не вагаючись, Полліанна винуватила в усьому невдалу прогулянку до річки в останній день їхньої екскурсії. Звісно, вони з Джиммі тоді швидко наздогнали Джемі і зуміли втішити його та переконати, щоб він разом з усіма пішов на річку. Але, попри всі спроби поводитись так, наче нічого не сталося, нікому з них це не вдалося. Полліанна, Джемі та Джиммі, можливо, трохи навіть перестарались у своїх відчайдушних спробах видаватись веселими і безтурботними: решта товариства, не знаючи про історію з биком, відчували, що з молодими людьми щось негаразд, і що вони намагаються приховати якісь обставини. Зрозуміло, що за таких умов відпочинок уже не був по-справжньому безтурботним. Навіть рибний обід, на який усі так чекали, видався пісним, і майже одразу по обіді туристи рушили у зворотну путь.

Повернувшись додому, у Белдінґсвіль, Полліанна сподівалася, що прикра історія з розлюченим биком швидко забудеться. Але вона не забувалась. Полліанна сама не могла викинути її з голови, як не мала підстав сподіватися, що інші на це здатні. Тепер, коли вона дивилася на Джемі, то завжди згадувала, яким він був того дня. Знову бачила його перекривлене болем обличчя, закривавлені долоні… Їй серце краялося зі співчуття до юнака, а від того сама тільки присутність Джемі стала тортурами. Вона змушена була зізнатися собі, що їй тепер не хочеться залишатися з Джемі наодинці, не хочеться розмовляти з ним. Але це не означало, що вони стали бачитися рідше. Навпаки, докори сумління змушували її приділяти йому ще більше часу, ніж раніше. Вона побоювалася, що він помітить її пригнічення, і тому жваво відгукувалась на будь-який вияв товариських почуттів з його боку, а іноді навмисне шукала приводу для спілкування. Втім, такі приводи останнім часом траплялись дедалі рідше, оскільки Джемі, здається, рідше звертався до неї по дружню підтримку.

З точки зору Полліанни, причина цього знову ж таки була в історії з биком. Щоправда, Джемі ніколи безпосередньо не згадував про ту історію. Нікóли. Більше того: він тепер видавався навіть веселішим, ніж зазвичай. Але Полліанні здавалося, що за його удаваними веселощами вона відчуває гіркоту, якої раніше не було. Зрештою, не могла ж вона не помітити, як іноді він намагається уникати товариства, а залишившись на самоті, зітхає начебто полегшено. Вона, можливо, зрозуміла причину його поведінки після того, як він сказав їй, спостерігаючи разом з нею, як інші грають у теніс:

— Все ж таки, Полліанно, ніхто не може так усе зрозуміти, як ти…

— Зрозуміти? — вона спершу не здогадалась, про що мова, бо перед тим вони лише мовчки спостерігали за гравцями.

— Так. Адже ти якийсь час теж… не ходила.

— Так… е-е-е… розумію… — невпевнено відгукнулась Полліанна.

Він, мабуть, злякався мимовільно виявленого смутку і зробив спробу перевести розмову в інше русло.

— То чого ж ти, Полліанно? — вигукнув він сміючись. — Чому ти не пропонуєш мені приєднатись до гри у «знай, радій»? На твоєму місці я вчинив би саме так. Забудь про мої слова, будь ласка. Я негарно вчинив, засмутивши тебе.

Полліанна всміхнулась у відповідь.

— Ні, ні, даремно ти так!

Вона не забула його слова. Не могла забути. І слова ці змушували її дедалі наполегливіше шукати товариства Джемі, бути з ним поруч і допомагати в усьому, в чому вона здатна була допомогти.

«Тепер я зроду не допущу, щоб він помітив, буцімто я не радію нашому спілкуванню!» — палко запевняла вона себе за якусь хвилину, поспішаючи до корту, щоб теж зіграти партію в теніс.

Полліанна була не єдиною, хто почувався незручно і вимушено. Так само почувався Джиммі Пендлтон, хоча він теж намагався цього не показувати.

Тими днями Джиммі не почувався щасливим. З безжурного юнака, що мріяв про ідеальні арки мостів, перекинутих через доти неприступні прірви, він перетворився на молодого чоловіка з тривогою в очах, переслідуваного видіннями, в яких його кохану здобував ненависний суперник.

Тепер Джиммі чудово усвідомлював, що він закоханий у Полліанну, і навіть здогадувався, що закоханий вже віддавна. Це почуття лякало його. Лякало тим, що він проти нього цілковито безсилий. Він усвідомив, що навіть такі милі його серцю мости, — ніщо у порівнянні з усмішкою і очами коханої, з лагідним словом на її вустах. А найбажанішим у світі мостом був би для нього той, що допоміг би йому подолати безодню сумнівів і побоювань, які віддаляли його від Полліанни. Сумніви були пов’язані з Полліанною, побоювання — з Джемі. Саме того дня, на пасовищі, Джиммі раптом усвідомив, яким порожнім був би для нього світ без цієї дівчини. Саме тоді, коли він швидше вітру мчав до Полліанни і на руках ніс її до рятівного муру, юнак усвідомив, як багато вона для нього важить. На якусь мить, стискаючи її в обіймах, коли її руки міцно тримали його за шию, він відчув її своєю. І навіть у мить смертельної небезпеки відчув трепет найвищого блаженства.

Того дня Джиммі повернувся в їхній лісовий табір,