Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"

— Фенестра робить справи лише тоді, коли хоче, — сказала Морріґан, вгризаючись у кислий скелет.

Вона шию мені тисне,

Аж повітря не стає.

Я все витримаю, звісно,

Ти ж бо серденько моє!

Френк закінчив пісню ефектним жестом і такою високою нотою, що Морріґан і Готорн здригнулись. Усі інші гості вибухнули оплесками, і вампір-карлик глибоко вклонився.

— Є побажання? — запитав Френк.

— Заспівай що-небудь страшне! — крикнув молодий чоловік.

— Ага. Відрубування голів і душіння — це недостатньо страшно для вас, ге? — У Френка в очах з’явилися вогники. — Тоді, напевне, ви хочете почути пісню про… Дивосміта?

Гості розкрили роти, а потім нервово захихотіли. Готорн раптом випростався над картярським столом.

— Може, ходімо зачекаємо у фойє?

— Фен наказала чекати тут, — сказала Морріґан. — Вона розсердиться, якщо ми підемо. А що таке?

— Я просто… — Він ковтнув слину і стишив голос. — Я не хотів би, щоб він співав про Дивосміта.

— Дивосміт. — Морріґан закотила очі. — Хто такий той Дивосміт? Чому всі так його бояться?

Готорн витріщився на неї.

— Ти не знаєш про Дивосміта?

У протилежному кінці кімнати піаніно брязнуло й зупинилось.

— Невже це правда? — вигукнув Френк. Він дивився прямо на Морріґан. — Невже справді існує дитина, яка ніколи не чула історій про Дивосміта?

Публіка з шокованими обличчями повернулась до Морріґан.

— Я маю на увазі… — сказала вона. — Я чула про нього, але… — Вона стенула плечима і відкусила голову желейного привида.

— Невже вона справді, — продовжував Френк дедалі гучнішим голосом, — нічого не знає про того, кого називають М’ясником Невермура? Прокляттям столиці? Проклятим дияволом із чорним ротом і порожніми очима?

Готорн видав здушений звук. Морріґан зітхнула.

— Та хто ж він? — роздратовано спитала вона.

— Моя дитино, моя люба нетямуща дитино, — сказав вампір-карлик, із драматичним шелестом загортаючись у накидку, — можливо, краще б тобі не знати…

Гості клюнули на його гачок.

— Розкажи їй, Френку, — закричали вони, з диким захопленням плескаючи у долоні. — Розкажи їй про Дивосміта!

— Ну, якщо ви наполягаєте, — сказав він, намагаючись виглядати неохочим.

Піаніст видав голосну драматичну ноту, і Морріґан захихотіла.

«Це все трохи безглуздо», — подумала вона.

— Хто такий Дивосміт? — розпочав Френк. — Це людина чи монстр? Він живе в нашій уяві чи ховається в тіні, чекаючи… на можливість… напасти? — Френк зробив різкий випад у бік групки жінок, і вони налякано зойкнули, а потім засміялися. — Це людина чи дика тварина, що роздиратиме королівство пазурами і зубами, доки не поглине нас усіх? — На цьому місці він зупинився, щоб продемонструвати власні страшнуваті ікла, і кімнатою прокотилися зойки й смішки.

— Дивосміт такий і є. Це примара, що живе в темряві й дивиться звідти, завжди дивиться, чекаючи на день, коли ми ослабимо нашу оборону, коли ми не чекатимемо на нього, коли майже забудемо, що він існує. — Френк вихопив свічку зі свічника та підняв до свого підборіддя, і тепер його обличчя моторошно осяялось її світлом. — І тоді він повернеться.

— Дурниці, — почувся тихий голос із кутка. Морріґан повернулась і побачила Даму Чанду, що грала в шахи з консьєржем Кеджері Бернсом. Вони зосереджено дивилися на дошку, ніби не помічаючи музичних дійств у протилежному кінці кімнати.

Кеджері ствердно гмикнув.

— Еге ж, абсолютні дурниці.

— Справді? — спитала Морріґан. — Тобто Дивосміта не існує?

Дама Чанда зітхнула.

— Ох, Дивосміт існує. Але я б не стала питати про це того марнославного зубастика, — пробурмотіла вона, киваючи в бік Френка, який тепер, під час інструментальної паузи, танцював чечітку. — Він не відрізнить Дивосміта від кімнатного агапантуса. Він намагається залякати людей і думає, що це смішно.

Морріґан насупилася.

— Але чому тоді всі так бояться Дивосміта? Хто це?

— Хороше запитання, — сказала Дама Чанда. Кеджері застережливо похитав головою, але вона махнула на нього рукою. — Ох, Рі-Рі, рано чи пізно вона все одно дізнається. Краще почути правду від нас, аніж купу брудних побрехеньок від когось іншого?

Кеджері підняв руки.

— Гаразд, але я не думаю, що Нортові це сподобається.

— Норт повинен був сам їй про все розповісти. — Дама Чанда зробила паузу, щоб побити коня Кеджері і ковтнути бренді. — Так ось. Френк, звісно ж, клеїть дурня, але він ставить цікаве запитання історичного масштабу: Дивосміт — це людина чи монстр? Безумовно, колись він був людиною. Колись він мав вигляд людини, хоча майже всі фото й портрети часів його молодості знищено. Дехто каже, що він тепер існує навиворіт, і темрява, яка була всередині нього, тепер вийшла назовні, щоб усі бачили. Вони кажуть, що він жахливо деформований, а його зуби, рот і білки очей почорніли. Що його шкіра посіріла й гниє, зовсім як його гнила душа.

— Це правда, що його вигнали з Невермура? — запитав Готорн.

— Так, — відповіла Дама Чанда з похмурим виразом обличчя. — Понад сто зим він був у вигнанні, і йому не дозволялося повертатися в Невермур, у жоден із Семи районів Вільної Держави. Відтоді й досьогодні ця велична країна і це старовинне місто охороняється від нього спільними зусиллями Королівської ради чаклунства та Ліги надприродних явищ, а також нашими захищеними кордонами, які забезпечують кадрами Наземні Сили. За ними спостерігають Повітряні Сили, слідкує Смердюк, шпигує Стілс, і, напевне, є ще десятки таємних організацій, які існують лише для того, щоб оберігати нас від Дивосміта. Тисячі людей працюють цілодобово, без вихідних уже понад сто років — і все це для того, щоб урятуватись від однієї істоти.

Морріґан ковтнула клубок у горлі. Тисячі людей… тільки від однієї істоти?

— Чому? Що він зробив?

— Він був людиною, що перетворилася на монстра, дорогенька, от і все, що він зробив, — сказав Кеджері. — Монстр, який створив власних монстрів, який настільки геніальний — настільки талановитий і збоченський, — що вирішив погратися в бога. Він створив величезну армію страхітливих істот, з якими планував завоювати Невермур і зробити жителів нашого