Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Він дивиться на мене уважно.

Мені здається, Кулак відповідає через кілька століть.

— Ваня сказав. Шарпак твій улюблений. При свідках розповів, тож зможеш перевірити ще раз.

Господи, так... Я ж його запитала, просто розгубленість відчувала. На сто відсотків була впевнена, що перша — від Вані, а потім друга — така дивна...

Я хочу кинутися до Васі й обійняти його, але він піднімається настільки тяжко і з таким виразом обличчя, що ноги до підлоги прилипають.

— Ти куди? — запитую швидко, бо, насправді, хочу закричати, щоб він нікуди не йшов.

— Ти могла й до мене в номер зараз піти й поспати, знаєш? — з такою злістю запуляє він, що я відштовхуюся. — Коли ти в багнюці й покоцана, але треба обов'язково інший номер шукати, га? Але от тільки щоб ніхто не унюхав, що я тебе гуляю. Не дай Боже.

— Т-так я навіть не подумала! Мені все одно, якщо всі дізнаються. Все одно!

Зупиняється поруч зі мною, і бруд відтирає з мого ліктя. Настирливо і жорстко.

— От завтра й перевіримо, все одно чи ні, — піднімає на мене очі. І справжньою лавою, що переливається жаром, дивиться: — Ось завтра й подивимося. Чи не брешеш знову.

Я хочу кинутися за ним слідом, але не знаходжу достатньо сил.

Енергії вистачає тільки на чотири кроки до ліжка.

— // —

Прокидаюся рано — пощастило! — і біжу у свій старий номер, щоб переодягнутися.

Усе всередині рветься швидше поговорити з Васею. Учора в колодязі він навіть приховати образу в очах не зміг. А потім... Я не хотіла заподіяти йому все це!

Існувати спокійно не можу, поки не порозуміюся з ним і все виправлю.

Очевидно, його підставити хочуть. Незрозуміло, чи погрожують мені реально, чи просто використовують, щоб виставити його винним.

І навіть якщо це реально він... Я не знаю, що мені відчувати. Його емоції здаються такими реальними, хоч і не завжди зрозумілими. Крім моменту з його дитинством, він зовсім не закрита людина.

Ні, це не він!

Мчуся, і проклинаю обрану сукню. Бігла б швидше, якби не треба було б нічого притримувати рукою.

Засмучуюсь, коли в номері його не виявляється. Рано ж іще. Блін, а в мене навіть телефону немає.

Гаразд, піду якраз свою пропажу біля ставка шукати, може, пощастить.

Але щойно до сходів завертаю, чую як відчиняються двері. Це точно його номер. І звідси він мене не побачить, я майже на сходинці вже стою.

Може, й не хотів відчиняти, подумавши, що це я прийшла. А може не встиг або щось іще.

Була не була.

Повертаюся, він якраз двері зачинив. Стукаю знову.

Відчиняє одразу ж.

Він явно тільки прокинувся. Злий і напружений, як зазвичай. Але мені здається... його обличчя на мить чи дві пом'якшується, коли впізнає мене.

"Здається". Моя запалена свідомість і не таке здатна вигадати.

— Усе норм? — хрипить він.

Киваю активно.

— Звісно! М... хотіла до тебе в гості зайти. Якщо можна.

Він одразу ж пропускає мене, що надихає. У нього номер просторіший, ніж мій, але не надто кращий.

Чекаю, поки він у ванній вмиється і так далі. На його планшет кулями всякі повідомлення й оновлення прилітають. Невпинний писк. Жах. Тільки дев'ята ранку десь.

Повідомляю йому про це і про свою реакцію, коли Кулак в кімнату повертається. Волосся геть мокре, ніби під кран просто голову підсунув.

— Ага, — відгукується він здивовано, — ну це доповнення до звичайного, просто Ігнат моніторить щодо вчорашнього інциденту. І я ще людину найняв. Поговориш із ним. Він найкращий у цій справі тут.

Я плюхаюся на стілець, зітхнувши на повні груди.

— Вася, сто відсотків, що тебе хочуть підставити. Добре, що найняв. Хоч це й ідіотська ідея, так тебе намагатися підставити. Ні, ну толку від цього.

— Ну, ти ж погрожуєш голосування від громади влаштувати. От і спрацює.

У мене щелепа ледь не відвисає. Якщо подумати... мені найвигідніше Кулака підставити. Господи, і виходить, я сама типу жертва була. Ніхто не бачив, як мене штовхнули в колодязь. Записки навіть немає! Я могла просто набрехати.

Обводжу номер поглядом десятки разів, ні на чому сфокусуватися не можу.

Кулак мені плече стискає, і ніби струшує.

— Ти чого надумала там? Ні, я не думаю, що це ти, трясця. Я ж тебе сам знайшов учора!

Він навіть опускається переді мною навпочіпки. Краплі води стікають на його білу майку. І поглядом Кулак мене прямо всю обстежує.

— Я зараз піду телефон шукати, і якщо знайду — то там записка буде!

— Там усе вже оглянули, — підкидає він голову вгору, — зараз ставок перевіряють. Поки що взагалі нічого не знайшли.

Він реагує на мої пониклі плечі бурхливо.

— Ну що таке! Чого засмучуєшся?

— Та тому що... все! — махаю рукою. — І взагалі... хотіла сказати, що я вчора дуже перегріта була. Жахливо там стояти в цій багнюці. Я стільки всього передумала. Звісно, я не думаю, що це ти! Ти не став би мене усувати скиданням у колодязі, де й розбитися ніде.

Ух, остання фраза —  безумовно була зайвою. Я взагалі комплімент хотіла йому зробити.

Він смикає мене безцеремонно — настільки сильно, що на стільці я не втримуюсь і починаю падати, з дурнуватим марним криком. А потім він на ліжко мене завалює.

Я сміюся, але він не поділяє моїх веселощів.

— Ти... ти! Алісо, ти пожартувала, скажи! Що ще за «усунути»! Який «усунити»! Я вчора дуба мало не врізав. Ти розумієш, тебе взагалі ніде не було і зачіпки жодної теж не було. Жодної, пекло!

Гладжу його обличчя і по мокрому волоссю розчепіреними долонями проводжу. Ух злюка!

Але в його голосі чується стільки пережитої безвиході, що настрій змінюється. Розглядаю його відкрито й уважно, і пальцями по кожному клаптику шкіри впізнаю, ніби заново.

Він шукав мене. І знайшов. Як він кричав тоді біля ставка. Зараз усе по-іншому сприймається.