Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дума про Хведьків Рубіж 📚 - Українською

Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дума про Хведьків Рубіж" автора Володимир Худенко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 70
Перейти на сторінку:
Ох ти… ти мені ще за покидька одвітиш! Радник чортів! Сів, кажу!

— Що-що?

— Посадити?

— Ну досить…

Гетьман був цього дня спохмурнілий і замкнутий. Сидів мовчки та розбовтував вино у келиху.

— Що ви скажете, Ксеню?

Старшини замовкли. Вони тільки зараз усі як один повернулися в бік мовчкуватої дівчини, яка щойно підвела голову. У дівчини, як виявилось, було навіть надміру бліде обличчя, такі ж бліді, трохи потріскані губи і великі яскраво-зелені очі.

З-під каптура спадало густе пасмо волосся і прикривало очі, так що колір, власне, важко було б розгледіти, якби не дивне їхнє поблискування.

— Моя справа невелика, пане гетьман. Легіон загалом до зіткнення готовий. Можете, звичайно, перевірити це самі. З постачанням гірше. Я маю з цього приводу деякі зауваження, проте дріб’язкові для такого високого зібрання. Висловлю їх іншим разом.

— Що з постачанням, Ксеню?

Ксеня злегка пхикнула.

— Дохнуть легіонери. Отак ото їх годуємо, пане гетьман. Обіцяли ж скільки? По кварті на голову, і се в місяць, а вже два місяці псами шолудивими давляться. По хуторах собак ловимо і легіон годуємо. Отак ото.

Гетьман нахмурився.

— Ну що я вдію, Ксеню? Зараз не час, щоб…

— Людей ловити?

— Припиніть. У чому полягає суть справи?

— Бовтанки не вистачає. Та й мед для бовтанки паскудний. Казали ж, липовий треба, а приволокли якийсь гречаний. Тьху! Ха-ха!

— Ну, не до меду зараз. Про зіткнення докладніше, будь ласка. Які ваші думки, наміри? — гетьман пригубив із келиха.

— Та… які наміри? Розговіємося.

Гетьман ледь не вдавився. Він якийсь час кашляв, тоді до нього підбіг отой полковник-підлабузник, вистукував долонею по широкій гетьманській спині. Наче помогло.

— Х-х-ух! Ксеню, ви жарти свої кинете коли-небудь? Перейдімо ж до справи врешті-решт.

— Та які ж тут жарти…

Гетьман стояв уже на той час, а в руці тримав так само той злощасний келих із вином. На останніх словах підвелась і Ксеня. Вона також узяла зі столу келих, що весь час стояв перед нею.

— Не до жартів тут, пане гетьман, хоча товариство, мушу сказати, у нас веселе зібралось, можна і пожартувати. Так ото, знаєте, з гумором воно і жити легше. Хм! Як кому, звичайно… Живіть, пане гетьман! Я п’ю за вас.

Ксеня рвучко піднесла келих до рота і одним махом випила. Із кутика її губ потекла тоненька червона цівочка. Густіша, ніж вино…

Виговський підніс свій келих до рота і побачив, що там кров. Келих випав із рук. Вміст його розлився по столу.

Гетьман протер очі. Важко видихнув.

— Житиму, Ксеню. Дійте.

Ксеня вийшла з-за столу. Випростала руку в бік гетьмана:

— АЖ КарА Й СпасЕ!

Гетьман кивнув.

Топеш недаремно розташував легіон Захарчука в Конотопі. Ця рокіровка давала йому можливість прикривати Ксеню, і полювання за кров’ю тут ні до чого.

Легіон прийшов в обезлюднене облогою містечко коло півночі з середи на четвер 26 червня 1659 року. Прийняти його козакам Конотопської сотні вдалося доволі швидко. Вклалися вони у якісь півгодини. Це велике досягнення для розхлябаних Захарчукових частин, що десь на чверть складалися з резервістів — тих, кого «пропасниця» побила не більше року тому.

Легіон Захарчука потягнувся в нічному конотопському небі, як гайвороння над скотомогильником — ледве тримаючись ланок, на різних висотах, жахаючись, як мухи, бань високих православних храмів.

Жах! Жах!

Сарана над Конотопом — вставайте!

Чорні тіні теї сарани жахали бувалих козаків на валах, люди, що прокидалися пізно вночі ковтнути води, після побаченого жахіття гляділи у віконця і мліли — жах наче продовжувався ось наяву.

Темними нічними вулицями Конотопа шугали мерці.

— Боязко, боязко, неню! Бозя буде карати!

— Який Бозя, дитинко? Спи!

— Ой, боязко, Бозя он прийшов карати!

Дитинка тремтить коло вікна. Затуркана в такому ніжному віці мамчиними й татковими розповідями про Господа Бога, що прийде й покарає, дочка конотопського попа Сорокасвятської церкви не може зв’язати докупи двох слів, не може згадати, чим провинилася сьогодні, де згрішила і чого, чого Бог прийшов.

— Спи, Марійко.

— Бог кара!

Мати зривається з постелі перелякана. Невже звихнулась? Чого то вона? Де Бог кара? Який Бог кара?

— Бозя кара! Бозя прийшов! Мамо, спаси! А-а-а-а!

Уся в сльозах, дитинка хапається за маму, лізе в куток аж під піч, кричить, б’ється, тягне маму в свою схованку.

— Мамо, спаси! Бозя кара! А-а! Бозя прийшов! А-а! Бозя уб’є!

«Звихнулась! Звихнулась! — калатає серце попаді. — Ой Божечки ж мій!»

— Бозя добрий, доню, Бозя не вб’є, Бозя тебе любить.

— Бозя он! Бозя страшний, має мечі, має зелені очі, має мерців. Бозя бачить ГРІХ. Бозя кара!

Дитинка тиче пальчиком на вікно. Мати не зважає, пестить її, сама плаче. Два місяці в облозі, не ївши майже — звихнулась, звихнулась, Всевишній, рідна донечка моя!

— Бозя хоче кров…

Мати стискає голову дитинки руками.

— А-а!

Та виривається.

«Божечки, Божечки!»

І тут голос.

В хату з вулиці долинають глухі скрики. Глухі й басовиті, наче хата — то світ білий, а вулиця — то труна.

І з труни гукає мрець.

— ЛинЬ ПіД ХрестИ ЛегіоН І МогилИ У ГріБ АЖ У ГробІ К СтінІ!

— КарА! ГосподЬ БоГ!

— ГосподЬ БоГ!

Мати скрикує і стукається спиною об лаву. Обоє сидять заціпенілі.

У вікні видно, як вулицею проносяться мерці. Невисоко над землею, майже на рівні вікна, навстоячки, у чорних балахонах, з мечами за спинами і подекуди зеленими вогниками замість очей.

Мерці літають кругом їхньої хати.

У двері лунає стук.

Молодиця заціпеніла.

— Тум! Тум! — Тум!

— А-а! — дитина верещить і залазить під піч.

Молодиця відчуває, як стискається її серце.

— Тум! Тум! — Тум!

Як воно нестерпно ниє.

«Ой, погано, погано мені…»

— Сестро, цур тобі, пек! Відчиняй!

— Брате, ти, чи що?

— Та я вже, лиху тобі годину!

Молодиця встає. Збирається з силами. Відкидає защіпку на дверях.

«Як же болить серце…»

— Мишко, що там?

— Нічого, відчиняй уже!

— Заходьте!

Зайшов брат — козак Конотопської сотні та ще якийсь наче теж козак, тільки в чорній сорочині.

— Сховаєш цього у чулані. Я піду, може, ще чоловік із двоє приведу.

— А чого ж у чулані, хай…

— Мовчи й слухай, що я тобі велю!

Брат пішов. Незнайомець зняв із-за спини меч, змотав пасок, дістав якусь срібну фляжку, ковтнув разів два, хотів закрутити. Жінка закривала двері та від пережитого потрясіння запаморочилось у голові. Вона вхопилася за незнайомця і ненароком вибила

1 ... 46 47 48 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дума про Хведьків Рубіж"