Читати книгу - "Клавка"

Вже напівдорозі до місця, звідки лунали голоси, вона зрозуміла, що це були не чужі. Шум долинав з Кабінету молодого автора, і вона впізнала кількох учасників — це був не керівник Кабінету Степан Крижанівський, а самі молоді таланти.

Клавка навмисне стишила ходу, щоб її кроки не почули, хоч хлопці не дуже й крилися: маленька смужечка світла вибивалася з-за відкритих дверей. Молоді таланти, судячи з усього, чаркувалися і обговорювали Пленум. Суперечка була гарячою. Клавка не могла розібрати більшості сказаного, проте окремі уривки фраз звучали досить чітко: «Батьки і діти — це одвічна дилема, і не треба з цього приводу драматизувати»; «А яке право має Панч критикувати Коваля, що, мовляв, він за роки війни забув притаманну йому соковиту селянську мову і що в нього з’явився „сержантський погляд на життя“»; «Вони мають поступитися нам місцем. Не хочуть — примусимо»; «Не гарячкуй, не можна так рубати з плеча»; «А що їх жаліти! Вони вже — відпрацьований матеріал…»; «Мало перцю сьогодні було, ми ж не так домовлялися»; «Хлопці, може, ще по одній?»…

Клавка похолола. Останню фразу було сказано голосом Бориса, Бориса Баратинського. Оце так! Примазується до молодих талантів, хоча сам іще нічого путнього не написав!

Її кинуло в піт, вона нашорошила вуха, щоб почути, що він далі дзяволітиме, але той більше нічого не говорив.

Натомість чулося: «Разом ми сила!»; «Геть з п’єдесталів!»; «Ми воювали, а вони — відсиджувалися в Уфі…»; «Правду сказав Первомайський про Крижанівського, що він, як Хронос, зжирає своїх дітей»; «Ти Первомайського не слухай — він і сам той іще Хронос!»…

Почувся добре поставлений, спокійний голос, і відразу вся комашина метушня стихла. Письменник говорив тихо, неначе виважуючи кожне слово. Клавка підступила до нещільно причинених дверей і напружила слух:

— …Річ у тому, що цей сучасний позитивний герой має одну істотну властивість: він дається до рук письменника лише за тієї умови, щоб на нього глянути партійними радянськими очима, чистими відкритими очима, не затьмареними ніякими реакційними пережитками, не прикритими темними чи навіть рожевими окулярами. І ще цей герой любить, щоб торкалися його гарячою рукою друга, а не байдужого ремісника чи холодного скептика, щоб ставилися до нього з пристрастю, любов’ю, як до рідного брата чи побратима. Інакше він не дається до рук…

Клавка впіймала себе на тому, що стоїть під дверима і підслуховує. «Як Овсянніков!» — блиснуло в її голові. Це порівняння вкололо її самолюбство, тож вона імпульсивно смикнула за ручку дверей.

У кімнаті їх було близько дев’яти — десяти. На всіх стільців не вистачало, тож дехто сидів прямо на столах або стояв біля прочиненого вікна і курив. На всіх була лише одна пляшка і три кружки. Якраз із пляшкою в руках стояв Баратинський, але Клавка зробила вигляд, що його не помітила.

— Не забудьте позачиняти за собою вікна і вимкнути світло! — строго сказала вона хазяйським тоном і вийшла з кабінету.

…Клавка бігла по вулиці Ворошилова, і досада душила її: як вони можуть! Нехай спершу доростуть до «старичків», як вони називали старше покоління письменників, а потім будуть їх скидати з п’єдесталів! Чому вони це роблять? Це ж хороші, талановиті хлопці! Це правда, що вони представляють нове покоління, і це правда, що «старички» часом їм вставляють палиці в колеса. Так було завжди, так є і так буде! Але чи варто топтати своїх попередників? Чи не можна якось спокійно вирішити проблему «батьки — діти»? Хочу подивитися на них через двадцять років: хто з цих дев’яти досягне рівня Рильського, Малишка, Яновського, Тичини… Від сили один. Ну, два. А може, вони, ці хлопці, не винні? Може, їх хтось під’юджує? Підкидає дрівець у вогонь?

Який несправедливий цей світ!

Вона зазвичай звертала з Ворошилова в підворіття до так званого дому Сікорського, а там стежкою спускалася схилом Афанасіївського яру відразу до свого будинку. Але зараз, у темряві, вона не наважувалася туди йти, та й після дощів стежка вся стала глинистою і ковзкою.

Клавка добігла до рогу Ворошилова і Чкалова, звернула ліворуч і стала спускатися по своєму боці вулиці.

Якби не пізня година, вона б точно заскочила до Єлизавети Петрівни. Шкода — так багато питань у неї зібралося! Єлизавета Петрівна вміла розкласти все по поличках і дохідливо пояснити. Доведеться з цією неприємною історією з молодими авторами ночувати самій!

Клавка забігла у під’їзд, повернула ключ і зайшла у квартиру. Пахло знайомою затхлістю. Зазвичай вона ненавиділа цей запах, який нічим не можна було вивести, а зараз він їй повернув рівновагу: вона була вдома, у своїй маленькій фортеці.

Тихенько пробравшись коридором до дверей кімнати, вона відчинила їх і мишкою шмигнула у свою нірку. Ввімкнула світло і мало не скрикнула. На стільці за столом сиділа Емма, як мара: сива, розпатлана, у старій подертій нічній сорочці, з білими очима.

— Що сталося, Еммо Германівно? — кинулася до неї Клавка.

— Клавочко, Андрюша знову приходив!

— Який Андрюша, Еммо Германівно?

«Стара вже почала марити», — подумала Клавка, а вголос промовила:

— Заспокойтеся, дорогенька! Хочете, я вам шоколаду зроблю?

Вона сказала останню фразу і прикусила язика. У неї був шматочок армійського шоколаду від Єлизавети Петрівни, вона його тримала, як найбільшу цінність, на «чорний день»! І хто зараз її смикав за язика? Тепер уже пізно. Треба ділитися.

Клавка повела Емму Германівну під руку на кухню і відчула різкий старечий запах. «Як тільки звільнюся від Пленуму, поведу її в лазню!» — пообіцяла сама собі, посадила стару на її улюблену табуреточку, а сама взялася розпалювати примус.

Так, кружка, або, як казав Павло Минович, горнятко шоколаду і їй не завадить.

Клавка підняла з холодної підлоги банку домашнього кип’яченого молока, яке їй дісталося в подарунок від Сіробаб (це були ірпінські базарні делікатеси), і, коли воно зібралося закипати, кинула туди кілька квадратиків шоколаду.

По кухні розлився казковий аромат.

«Хоч би дядь-Гаврило не приперся, на трьох шоколаду не вистачить», — подумала Клавка.

Коли гарячий шоколад трохи вичах, вона вклала кружку в руки Емми Германівни, і та стала гріти об неї свої покручені пальці.

Клавка роздивлялася сусідку: «Ці молоді таланти не знають, що таке старий. Ось хто справді старий…»

Клавка ковтнула благодатного напою і раптом здригнулася від здогаду:

— Еммо Германівно, а скільки вам років?

— Я народилася, дитинко, у 1895 році… От і рахуй…

«Невже? — мало не скрикнула Клавка. — Вона ж однолітка Максима Тадейовича!»

Клавка з недовірою зміряла поглядом Емму.