Читати книгу - "Нічний черговий"

— План? — Я відчував, що мною, мов дитиною, спритно керує ця людина, яка тридцять років живе тільки завдяки своїй кмітливості і бездоганно володіє собою через кілька хвилин після того, як уникла смерті.— У вас тепер на тридцять шість тисяч доларів більше, ніж було три тижні тому, і ви кажете, що не так просто повернути мені борг. Чому?

— Тому, що я зробив деякі капіталовкладення.

— Які саме?

— Перш ніж розповісти подробиці,— відповів Фабіан,— дозвольте мені викласти план у загальних рисах.— Він ковтнув віскі й прокашлявся.— Думаю, ви маєте деяке право бути невдоволеним з того, що я зробив...

Я тихо гмукнув, але він це зігнорував.

— Та в мене є причини вірити, що згодом ви будете мені глибоко вдячні.— Я хотів його урвати, але він махнув рукою, щоб я помовчав.— Я знаю, що сімдесят тисяч готівкою здаються дуже великими грошима. Особливо для такої молодої людини, як ви. Гадаю, ви ніколи не були дуже багатим?

— Послухайте, Фабіане, до чого ви ведете? — Я не міг подолати відчуття, що навколо мене сплітають сіть і скоро я не зможу не тільки поворухнутися, але й озватися.

А м'який, майже англійський голос довірливо говорив далі:

— На скільки б вам цього вистачило? На рік, ну, на два. Щонайбільше на три роки. Як тільки ви спливете на поверхню, ви станете здобиччю спритних приятелів і ненажерливих жінок. Я знаю, ви маєте дуже невеликий досвід, якщо взагалі його маєте, як дати собі раду з великою сумою грошей. Хоча б той легковажний спосіб,— я дозволю собі цей закид,— яким ви намагалися перевезти гроші із Штатів в Європу: він свідчить, що ви...

Я не мав, чим йому заперечити, тому змовчав.

— Зате я,— провадив він, обертаючи в задумі склянку з льодом і чесно й відкрито дивлячись мені в очі,— близько тридцяти років маю справу з порівняно великими сумами. Де, на яких задвірках Європи будете ви, скажімо, через три роки, коли залишитесь без грошей? Гадаю, навряд чи вам схочеться повернутися в Америку? — Його погляд здався мені глузливим.

— Я вас слухаю,— кинув я, щоб уникнути паузи.

— Я зробив початок, і не здивуюсь, якщо, закінчивши справу, матиму мільйон...

— Доларів?

— Фунтів стерлінгів,— уточнив він.

— Мушу зізнатися,— вихопилось у мене,— я в захваті від вашої витримки. Але до чого тут я?

— Ми будемо партнерами,— спокійно запропонував він.— Я буду займатися... е-е.... капіталовкладеннями, а прибутки ділитимемо навпіл. Матиму за щастя, якщо з чека містера Слоуна і внеску молодого грека ми й почнемо. Хіба це не справедливо?

Я замислився. Низький лагідний голос гіпнотизував мене.

— Отже, замість моїх сімдесяти тисяч я одержу половину від тридцяти шести?

— Мінус деякі витрати,— уточнив він.

— Які саме?

— Готелі, квитки, розваги. Усяке таке.

Я огледів кімнату, повну квітів.

— А хіба ви вже маєте на думці щось конкретне?

— Так, і чимало.— Він знову підняв руку.— Будь ласка, вислухайте мене. Щоб було ще справедливіше, через рік, якщо схочете, заберете з прибутку свої сімдесят тисяч.

— А якщо за рік ви все втратите?

— Що ж, ми обидва ризикуємо,— визнав він.— Але я вірю, справа цього варта. Тепер дозвольте мені навести ще деякі міркування. Як американець, ви цілковито підлягаєте американським законам про прибутковий податок. Хіба не так?

— Так, але...

— Знаю, ви хочете сказати, що не збираєтесь його сплачувати. Я вірю, що ви не сповіщали владі про сімдесят тисяч доларів, які є предметом нашої розмови. Якби ви просто витратили їх, у вас не було б ніяких труднощів. Але якщо ви легальним або напівлегальним шляхом збільшите цю суму, вам треба буде остерігатися цілої армії американських агентів у Європі, інформаторів у банках і на біржі. Ви завжди будете боятися штрафу й судового переслідування.

— А ви? — спитав я, відчуваючи, що його логіка загнала мене в глухий кут.

— А я — британець,— пояснив він,— який проживає на Багамських островах. Я навіть не заповнюю декларацію у митниці. Невеличкий приклад: ви, як американець, не маєте права торгувати золотом, хоча ваш уряд час від часу знімає галас, що зміни в цій справі неминучі. На мене ці заборони не поширюються, а золотий ринок нині такий спокусливий! За той час, поки я розважався з містером Слоуном і молодим греком, я встиг зробити замовлення на невелику суму. Ви стежили останнім часом за цінами на золото?

— Ні.

— Так от, я уже... ми уже маємо десять тисяч доларів прибутку.

— За три тижні? — недовірливо запитав я.

— Точніше, за десять днів,— конкретизував Фабіан.

— А що ще ви зробили з моїми грошима? — Я й досі вживав присвійний займенник першої особи, але його сила раз у раз зменшувалася.

— Ну... — Вперше відтоді, як Фабіан вийшов з ванної кімнати, він зніяковів.— Як партнер, я нічого не збираюся приховувати від вас. Я купив коня.

— Коня?! — Я не міг стримати зойку.— Якого коня?

— Чистокровного. Скакового коня. Однією з причин, чому я не приїхав у Флоренцію (про інші я розповім пізніше), було саме це. Мушу признатися, Лілі була дуже незадоволена. А мені треба було поїхати в Париж, щоб укласти угоду. Цього коня я примітив у Довілі ще минулого літа, але тоді в мене не було грошей. До того ж, — усміхнувся він,— тоді його не продавали. В одного мого приятеля в Кентуккі є стайня і ферма, де вирощують скакових коней. Він зацікавився жеребцем, який може бути дуже цінним для стайні, і, думаю, непогано віддячить, коли дізнається, що я купив коня. А я з почуття дружби, звичайно, поділюся з приятелем.

— А якщо він скаже, що передумав? — Я мимоволі дав себе втягти у те, що п'ятнадцять хвилин тому вважав безумними фантазіями гравця.— Якщо він тепер не схоче купляти коня?

Фабіан знизав плечима, злегка погладив кінчики вусів. Я помітив, що він так робить тоді, коли не має готової відповіді.

— В такому разі, друже,— сказав він,— у нас з вами буде прекрасна нагода завести власну стайню... Я ще не обрав кольорів. А ваші улюблені?

— Чорний і синій,— сказав я.