Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Чому все в житті не може бути ідеальним?  Багато хочу, губу розкатав? Гаразд, нехай просто буде нормальним, більш-менш по-людськи?  Обов’язково десь  шикарно, аж зашибись, а десь – хоч вішайся.  У таких випадках донька Свєти Таня каже: « Іспит завалила, стипендії, як вух своїх не бачити, а там дивись з універу попруть, все, збираю речі, заселяюсь у монастир. Де найближчий? Бажано чоловічий» У моєму випадку - краще вже жіночий.

Раніше у мене все по бізнесу  було шоколадним: тендери мої, об’єкти здавалися в строк, інвестори не діставали дурними питаннями. Бо я проводив увесь свій час – на фірмі, фактично там жив. Тому в особистому житті (для рівноваги) було глухо, як у танку.  Такому іржавому, у болоті затопленому з часів другої світової.  Тепер все змінилося до навпаки. У мене є прекрасна дружина. Вона не схожа на Лілю, інша, але воно й краще. Якби Свєта була схожа на Лілю, я б в ній любив саме Лілю. Ми вже офіційно одружені, готуємося до святкування грандіозного весілля з купою родичів, тамадою, ансамблем і дурнуватими конкурсами у заміському ресторані. Програму придумували  Ніна з Танею, тому уявляю, що то буде за реаліті-шоу.  Ніна не перший рік квести розробляє, з досвідом. Тетяна теж дівка креативна з великою фантазією. Показ мод гарантовано буде, і до ворожки не ходи, бо пів базару шмоття скупили й щодня міряють, рядяться.  Я їм якось не втерпів, сказав:

—    Дівчата, то наречена спочатку в білому весільному довгому, а на вечір  у святкове перевдягається. Ви –дружки, маєте бути  у однакових сукнях і десь там губитися на задньому фоні.

На мене вирячилися дві пари гарних оченят: Нінині карі й Тетянині зеленкувато-болотні. Вивчали хвилину, як доісторичну вимерлу рептилію, яка незрозуміло як опинилася у ХХІ столітті. Усі бачать, що вона ні до села, ні до міста, тільки  сама рептилія (тобто я) думає, що найрозумніша.

—    Тато, де ти такий древній забобон відкопав? Усе буде в традиціях українського народного весілля. Хочеш колориту? Мовчи й чекай свята! МИ займаємось його організацією, - навмисне наголос на «ми». Це моя дитина так ввічливо мене далеко послала. Дожився!

—    Ти ще у  «Чотири весілля» зареєструйся,- сказав і злякався, а що, як прислухаються до спонтанної необдуманої поради?

—    Ні, ми в такому серпентарії  не виживемо, - дякувати Богу, не на всі авантюри згодні. -  Ганьбитися через якусь  путівку до шарового санаторію 
— нєтушки!  Не будемо псувати подарунок дяді Роми, ага?

Подарунок Ромки – це чергова скринька Пандори, як з тою машиною для Нінки. Начебто й дорогий та привабливий, начебто й подобається, але стільки «але», що якби не було, то мали б менше геморою. Короче, він нас з Свєтою в Китай відправити хоче. Тибет. Монастирі. Святі місця й бла…бла…бла… Свєта аж цвіте, я – в черговій задумі. По-перше, чого так далеко? В Україні повно гарних місць. По-друге, навіщо монастирі? Я б на пляжику десь пузо погрів, пивка, винця посьорбав. Нє, треба, щоб  я вздовж стіни їхньої Великої полазив, типу очистився й тоді мої чакри стануть вільними, аура світлою, а організм  накопичить космічної енергії. Таке саме відбудеться і з Свєтою. І тоді почнеться наш новий етап у житті. А якщо зайнятися коханням на якійсь там горі, то дитина майже свята народиться… На горі? Мене теж перекосило, коли Ромич видав таку інформацію.

—    Там все продумано. Давно стоїть готель. Купка будиночків. Ліжка зручні, шторки закриваються, шумоізоляція прекрасна. Цивілізовано, охолонь,- ну хоч з цим  заспокоїв і то  легше.

—    А як я фірму на два тижні лишу, га? – реально я її ніколи  не лишав за останні… десять років.  Це ж як дитина… Стояти, фірма фірмою, а дитина?  - за фірмою Руслік міг би приглянути, хитрий жук, але Ніна? Таня? Ми їх лишили на два дні – і що? Ледве не поцупили. Якраз і поцупили. - Ром, ідея класна, але ти ж сам бачиш…. Ніяк…

—    Я про це також думав, -  о-о-о-о, вже носа чухає, значить  реально думав. – Скажем так, маман деякий час побуде у них гувернанткою. Знаєш, ото, як у давні часи до леді приставляли компаньйонок, - ти диви,  здатен генерувати ідеї, варить голова, не висохло там ще.

—    А конфлікт поколінь? Вона їх витримає? Дві, на всяк випадок, дівулі? – ой, як я боявся, що не впорається Лідія Миколаївна.

—    Головне, щоб вони її витримали. Знаючи свою маму,  можу тільки поспівчувати дівчатам. Повір, у них не буде вільного часу на дурощі.  Я з мамою поговорив. Вона вже план  на ці два тижні розписала. Окультурить баришень, перетворить  на витончених дам з вищого світу. У неї там розклад на музеї й театри доволі насичений. Особливо язикатій Тані не завадить,- і все ж я  не був певен, що це спрацює.

—    А якщо не вживуться? Ніна твою маму знає, а от Таня… - гриз мене черв’як сумніву, дівка з характером, і Лідія Миколаївна, як граната без чеки часом буває. Зчепляться такі дві на ґрунті чогось доволі дріб’язкового – весь світ не знатиме, звідки третя світова взялася.

—    А я на  фіг? Я придивлюсь за мамою, - викрутився,  жучара.

Поки дівчата тягали Свєту по базарам і магазинам, шукали достойну весільну сукню, я вирішив попросити зняти весілля  знайомого –режисера. А то понапиваємось – і нічорта не пам’ятатимемо. А так хоч  можна буде потім по трезвячку переглянути, згадати, розібратися, поржать. Свєта була проти пишного весілля, але у нас  же демократія: троє ( я, Ніна і Таня) проти неї однієї дуже скромної- не поперло! А конфліктувати Свєта (ото вже щастя!) не вміє. Чи не хоче, що в принципі дає однаковий результат.  Мир, лад, і наше зверху)  З цією жінкою мені спокійно й затишно, вона така мила й домашня, що  я сам собі заздрю щодня. Вона навіть не проти народити наше спільне дитя. А що, на всяк випадок, коли батьки (особливо батько) у солідному віці, то діти народжуються розумні. Вона навіть так, як і я, хоче синочка.  Це вже як Богу буде зручно, тут наш принцип демократії з голосуванням не попре.  Але пацана хотілося б страшенно. Просто доньки у нас уже є, дві няньки, на всяк випадок, тому я впевнений переживемо плачевно-памперсний період. А що, у сорок  у Європі жінки тільки перших намислюють народжувати.