Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Записки Полоненого, Олекса Кобець 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

45
0
08.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Записки Полоненого" автора Олекса Кобець. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 102
Перейти на сторінку:
із штабом…

Реве оскаженіла, пекельна музика ворожих пострілів, ворожих вибухів. Мовчить артилерія з нашого боку.

— Хай наші гармати хоч обізвуться! — з наказу ротного командира, якогось унтера з поляків, гукаю я хрипким голосом у телефон (жодного офіцера ні в цій роті, ні, як потім виявилося, в усьому полку нашому, що розтягався півпідковою ген-ген ліворуч і праворуч од нас, не було — в затишній підполковницькій землянці їх збіглося «по інформації» аж дев’ять чоловіка … Там їх усіх і забрали живцем німці).

— Хай наша артилерія хоч обізветься! — надриваюся в телефон, але неголосний мій голос тане в осатанілому ревінні безнастанних вибухів — над нами, попереду нас, позад окопів…

— Нема набоїв … — обзивається, нарешті, здалека голос штабного чергового.

— А-а-а, пся-крев, то нас тут, як куріпок, постріляють! — гукає несамовито ротний унтер із поляків, і я бачу, що з нього вже й не командир, і не вояка…

Чемодан ударив у голову нашої конури, в самий окопний насип, мене привалило землею.

— Прощай, світе, Канів… моя Дівчино люба… моя любов нерозквітла… Мамо! Рідна мамо моя!..

Мить, я почуваю, що живий. Нічим дихати. Дригаю незасипаною ногою — може ж та живий Коваленко — визволить!

Коваленко визволив — одкопав, одгріб, здається, і лопаткою, і руками, й ногами, і навіть зубами розривав, поки розрив мою могилу.

— Живий? — радісно питає, а сам трясеться як осиковий лист.

— Живий, — спасибі.

— А не ранений?

— Ні, здається, не ранений… Спасибі.

Знову дріт нам десь порвало, а перша й третя роти вже здалися…

Несподівано відчуваю початок кінця. Неначе тисячопудовий тягар спадає із серця — глибоко зідхаю, побачивши крізь вибоїну в окопі, як на місці нашого правого флангу вже маршують розстрільною, заходячи нам у запілля, сині німецькі мундири.

А над нами пекельна какофонія не вщухає… Здається, не Коваленкова черга зв’язувати дріт, але я — старший, він мій помічник — то дарма, що він мене тількищо відкопав, — я чиню юдине діло — посилаю Коваленка… Його трясе пропасниця, але він лізе і востаннє налагоджує наш зв’язок із штабом шостого фінляндського полку стрілецького. Сонному поручникові Травінському я гукаю в телефон, що треба штабові тікати, що й лівий і правий фланги наші здалися в полон, що німці обходять, оточують, і чую в відповідь майстерно закрученого матюка.

— Што ти єрунду болтаєш, трах-трах-тара-рах! Забуваю, що він — офіцер, не своїм, владним голосом наказую покликати до телефона полковника Кельчевського.

Щось раптом змінилося в світі. Секунда, дві, три — немає вибухів. Хвилина, дві — мовчать німецькі гармати й проти нашої ділянки…

На окіп вискакує розкуйовджений, увесь у глині, ротний — унтер із поляків, і перемішуючи лайку рідною йому, польською мовою, з російськими матюками, командує своїй роті:

— Кидай зброю, вгору руки, й до них, пся-крев, бо переріжуть, як собак, усіх!

Полковник Кельчевський вислухав нервово і, як належало порядному командирові, не забув спитати:

— А що ж із тобою, голубчику, буде?

— А до мене ось біжить німець із настовбурченим багнетом — як не заріже, то житиму, пане полковнику… До побач…

Німець своїм багнетом перерізує мій зв’язок, і ще за двадцять кроків рухами показує, щоб я підвів руки вгору.

Коваленко витягся — блідий, як сама смерть: його піднесені вгору руки не хочуть його слухати, тремтять, зводяться, корчаться.

Ліворуч од нас, геть позад нашого окопу, кар’єром вилетіла з долини німецька батарея — чотири гірські «плювалки» — миттю розташувалася і вже б’є в наше глибоке запілля, не дає відступати.

Все це спостерігаю в одну мить, коли випростовуюсь в окопі і, згадавши, що за емблему миру всюди править біле, лізу в кишеню по мою, не зовсім білу, хустинку, щоб нею махнути ворогові.

А він біжить — у нього налиті кров’ю, розпалені очі, на його довжелезному багнеті-ножі блищать крапелинки дощу, як роса на схід-сонці — значить, він ще нікого не зарізав сьогодні…

Мій рух до кишені здався німцеві за ворожий рух: може, я гранату поліз діставати, — він зупинився за десять кроків од мене, клацнув замком, наставив цівку — одна тільки манісінька часточка моменту… і я дістав свою хусточку і махнув нею в повітрі… Рук угору так таки й не підняв.

Німець миттю опустив цівку.

ІІІ. В НЕВОЛІ

ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!

Нас пильно обшукали; до цього гефрайтера 221-го регіменту інфантерії (піхотного полку), незабаром підійшло ще кілька розпорошених по полю німців, і коло нас почалася у них розмова.

З дому я знав кілька німецьких слів — отаких, як «дер тіш» (стіл), «дас васер» (вода), але тут вони не здалися мені ні до чого…

Дарма намагався наш переможець заговорити до нас, і говорив щось довге й запальне, щось переконливе — ми стояли, як два молоді дубки тихої погоди…

— Правда, німчику, гефрайторе 221-го полку, я знаю ще двоє ваших слів — «лебен» і «лібен» — жити й любити. О, як я хочу жити, і які багаті у мене перспективи на життя, тим часом, як у вас, а, зокрема, у тебе, мій переможцю, ті перспективи — ой, та й невиразні…

Я не скажу тобі про це, бо однаково ти мене не зрозумієш, як нічого з твоєї мови не розумію я — пізніше, коли я пройду всі ваші чистилища й залишуся живий, я присвячу тобі свого воєнного вірша, що звучатиме отак:

«Як німець з окопу мене забирав,

Він руку мені по-братерськи подав:

«Альзо, камерад, — забезпечений ти,

А я ще в те пекло повинен іти…»

І в чорних очах, як здалося мені,

Погасли на хвилю завзяття вогні;

Скривилися в усмішку юні уста:

«Бог знає, що там ще мене дожида…»

«Форверрртс!» — настовбурчивсь, оскаливсь багнет,

Знов блиснули очі — подався він вперед…

Заходило сопце. Я сонце вітав,

І «завтра» зустріпути впевнено ждав.

Минали мінялися ночі і дні, —

Я двічі співав уже гімни весні,

Та їх ляйтмотивом: «Альзо, камерад,

Давно б я з тобою мінятися рад…»

А тепер, німчику… ой, чого то в тебе так погано блищати стали очі? Чого ти так пильно роздивляєшся мого нагана? Чого

1 ... 47 48 49 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки Полоненого, Олекса Кобець"