Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

базарного натовпу з простягненими руками й заплаканими очима, благаючи перехожих не дати їм померти з голоду. Але городяни здебільшого швиденько обминали їх, опустивши долу очі, немов боялися, а чи соромилися навіть глянути на них. Невдовзі ці голодні жебраки стали таким буденним явищем, що в місті звикли до цього і не звертали вже на них ніякісінької уваги. З розпачу голодняки стали шукати порятунку на смітниках. Нещасні люди порпалися в покидьках і мотлосі, вибираючи все, що викидалося: кукурудзяні качани, недогризки з яблук, лушпиння з фруктів, ба навіть і кістки. Вночі ці голодняки спали прямо на базарній площі попід столами й лавками, в кущах та дворах.

Уночі деяких з них, бувало, лупцювали, а то й забивали на смерть, інших забирала міліція під час нічних обходів – їх садовили на вантажівки, вивозили за місто й викидали напризволяще десь серед поля, суворо забороняючи повертатись до міста. Чимало з них, одначе, таки верталися, не вважаючи на небезпеку; інші понуро плентались назад до своїх сіл, підкорившись неминучості смерти; а ще інші були такі знеможені, що там і вмирали, де їх викинула міліція.

Багато приречених шукали собі порятунку біля залізничних станцій і залізничних колій. Ті, які ще мали щось цінного на продаж, несли його туди в надії на покупця з-поміж проїжджих. Інші приходили голіруч, аби вижебрати шматок хліба чи крихти якоїсь іншої їжі. Але знаходилися ще й такі зухи, що добиралися до станцій з наміром проїхати до якихось віддаленіших міст, головним чином у Росії, де не було ніякого голоду. Та здійснити це мало кому вдавалося. Адже квитки продавали тільки тим, хто мав довідку з печаткою від колгоспу. Така довідка свідчила, що пред'явникові дозволено виїзд до вказаного місця призначення. Співробітники ҐПУ й міліція провадили регулярні перевірки документів подорожніх. А обшукували навіть тих, хто з цілком законними документами повертався в Україну з поїздки до Росії. Виявлені в їхньому багажі продукти харчування конфіскували.

На той час наше село вже являло собою економічну руїну. Злидні охопили всіх. Щоправда, особливими багатіями ми ніколи не були, але з економічного погляду ми завжди спромагалися бути самовистачальними і ще ніколи так довго не голодували. А тепер, виморені голодом, ми зустрічали весну 32-го року з великою тривогою, бо ж допомоги зосторонь ні від кого було сподіватись. Голодна смерть зробилася повсякденним явищем. На сільському кладовищі щодня відбувався чийсь похорон. Нерідко можна було спостерігати такі дивні поховальні процесії: діти тягли саморобні візки з тілами своїх батьків або, навпаки, батьки ручною тачкою везли тіла власних дітей. Домовин не було, і священики не правили похоронних відправ. Тіла померлих з голоду просто складали у великій спільній ямі на купу, одне на одне, і це було все. Ховати в окремих могилах не дозволялося навіть тим, хто ще подужав би їх викопати. Цей чудернацький наказ вийшов від нашого «товариша тисячника», котрий нібито мав сказати: «А хіба спільна могила то щось негодяще?» – натякаючи на те, що коли радянська людина живе й працює в колективі, то вона може бути й похована в колективній могилі.

Оглядаючись на ті події тепер, мені здається, що я жив у світі якоїсь диявольської фантазії. Події, які я бачив тоді й пережив і які я тепер описую, здаються мені нереальними через їхню жорстокість і неймовірне жахіття. Все те, що тоді діялося, просто неможливо порівняти з реальним життям у нормальному людському суспільстві.

Ніколи я не забуду святкування в нашому селі Першого травня 1932 року. Червоний Першотравень – важливе комуністичне свято, і сільське керівництво не могло його відбути абияк. Цього дня мало відбутись офіційне відкриття весняної посівної кампанії, хоч фактично сіяти й садити почали ще з початку квітня.

Наш колгосп спеціялізувався на вирощуванні картоплі, помідорів, капусти, цибулі та іншої городини, що вимагає постійного догляду й багатьох робочих рук. Щоб привернути увагу людей до відкриття весняної посівної кампанії, напередодні Першотравня керівництво колгоспу оголосило: учасники святкування, яке відбудеться вранці, одержать гарячий обід з польових кухонь на майдані. Після святкування й обіду колгоспники зразу ж вирушать у поле до праці.

Я прийшов на майдан разом з усією школою. Вже такий був усталений звичай, що школа (а вона була в нашому селі дев'ятиклясною) відігравала основну ролю в цих радянських урочистостях. Ми мали співати, деклямувати й гратися в різні ігри, показуючи кожному, які ми щасливі. Учителям щоразу доводилося докладати чимало зусиль, пояснюючи нам, як ми маємо прибирати на себе щасливий і безжурний вигляд, а цього року нам же особливо важко було вдавати «щасливу молодь». Багато наших одноклясників уже повмирало з голоду, а багато інших хворіли від недоїдання і не могли брати участи в цьому святі. Проте ухилятися від комуністичних свят не вільно було нікому. Ми, учні, мусили брати в них участь, як і всі; ми мусили радіти й сміятися, хотілося нам того чи ні.

Виходячи строєм на майдан, ми мали співати пісні, вивчені для цієї нагоди. Ми також несли величезний червоний прапор і полотнища зі звичайними комуністичними гаслами, як от «Хай живе комуністична партія!», «Хай живе радянська влада!», «Спасибі комуністичній партії за наше щасливе й квітуче життя!»

Найперше, що впало мені у вічі, коли ми прийшли на майдан, то були якісь великі казани, підвішені над вогнем. Міліціонери стояли навкруг тих казанів живим кордоном, охороняючи їх наче якийсь дорогоцінний скарб, – кожен був озброєний, з наганом у руці. Неподалік від казанів, при яких куховарило кілька молодиць, зібралося все сільське начальство. Величезне стовпище голодних учасників свята відгороджував від казанів шерег тракторів, поставлених один упритул до одного.

Цього видовища, яке я бачив на майдані, мені не забути довіку: буквально сотні виголоджених людей були втуплені поглядами в одне місце – в казани, що парували гарячою стравою. Деякі глядачі ще могли встояти на місці власними силами, інші ж були такі кволі, що їх доводилось підтримувати родичам або знайомим. А багато інших уже могли тільки лежати на землі. Незвична тиша й спокій у натовпі свідчили про напружене чекання, що ось-ось станеться щось надзвичайне.

І коли на одному з тракторів з'явилася постать нашого «товариша тисячника», готового розпочати свято своєю черговою промовою, очі всіх, перше прикуті до казанів, що так принадливо парували, і диму від вогнів, обернулися до нього. Він розпочав з того, що поздоровив нас усіх із святом. Далі промовець нагадав нам, що, відзначаючи Перше травня, ми мусимо (він підкреслив: мусимо) продемонструвати солідарність з усіма