Читати книгу - "Гра престолів"

— Мій брат надто люб’язний. Я знайду дорогу сам,— сказав він і вклонився Джофрі.— Сподіваюся, згодом у тебе буде можливість розповісти мені, як дев’ятирічна дівчинка завбільшки з мокрого щура примудрилася роззброїти тебе держаком мітли і викинути твій меч у річку.

Коли по ньому зачинялися двері, Нед почув, як Ренлі зронив: «Лев’ячий Зуб»,— і ще раз гоготнув.

Збліднувши, королевич Джофрі почав свою розповідь, зовсім відмінну від попередньої. Коли він закінчив, король важко підвівся зі стільця з таким виглядом, наче б радо погодився зараз опинитися будь-де, тільки не тут.

— Сьоме пекло, і що я з усім цим маю робити? Він каже одне, вона каже інше.

— Вони там були не самі,— мовив Нед.— Сансо, підійди.

Нед почув її версію подій іще того дня, коли Арія зникла. Тож він знав правду.

— Розкажи нам, що сталося.

Його старша дочка нерішуче ступила вперед. Вдягнена вона була в синю оксамитову сукню з білою облямівкою, а на шиї мала срібний ланцюжок. Густе золотисто-каштанове волосся було вичесане до блиску. Кліпнувши, вона глянула на сестру, тоді на королевича.

— Не знаю,— сказала вона зі сльозами в голосі і з таким виглядом, наче тільки й мріє втекти звідси.— Я не пам’ятаю. Все так швидко відбулося, я не бачила...

— Ти свинюка! — заверещала Арія. Вона стрілою підлетіла до сестри, збила з ніг і почала її вовтузити.— Брехуха, брехуха, брехуха, брехуха!

— Аріє, припини! — крикнув Нед. Джорі відтягнув її від сестри, а вона відбивалася ногами. Коли Нед підвів Сансу на ноги, вона була бліда й тремтіла.— Тобі не боляче? — запитав він, але вона дивилася на Арію і, схоже, його не чула.

— Дівчина така ж дика, як і її брудна тварюка,— сказала Серсі Ланістер.— Роберте, я хочу, щоб її покарали.

— Сьоме пекло,— вилаявся Роберт.— Серсі, поглянь на неї. Це дитина. Що ти хочеш, аби я зробив — прогнав під батогами по вулиці? Чорт забирай, діти завжди б’ються. Ніякої страшної шкоди заподіяно не було.

Королева лютувала.

— У Джофа до кінця життя залишаться рубці!

Роберт Баратеон перевів погляд на свого старшого сина.

— Отже, залишаться. Може, це чогось його навчить. Неде, сподіваюся, ти провчиш дочку. Я так само провчу сина.

— Охоче, ваша світлосте,— полегшено мовив Нед.

Роберт уже повернувся йти геть, але королева не вгамовувалася.

— А як же деривовк? — гукнула вона йому навздогін.— Що буде з тварюкою, яка понівечила твого сина?

Зупинившись, король обернувся й нахмурився.

— Я й забув про кляту вовчицю.

Нед бачив, як Арія напружилася в руках Джорі.

— Ми не знайшли і сліду деривовчиці, ваша світлосте,— мовив Джорі швидко.

Роберт не засмутився.

— Ні? Що ж, так і буде.

— Сто золотих драконів,— підвищила голос королева,— тому, хто принесе мені її шкуру!

— Коштовна шубка,— пробуркотів Роберт.— Я в цього участі не братиму, жінко. Можеш купувати собі кляте хутро за гроші Ланістерів.

Королева холодно подивилася на нього.

— Не думала, що ти такий скнара. Король, за якого я виходила заміж, ще до заходу сонця поклав би мені вовчу шкуру на ліжко.

У Роберта від гніву потемніло обличчя.

— Ловкий був би трюк, особливо коли вовка катма.

— Є вовк,— сказала Серсі Ланістер. Голос у неї був зовсім тихий, але в очах світився тріумф.

Якусь мить ніхто не міг збагнути, про що це вона, та коли нарешті до всіх дійшло, король роздратовано здвигнув плечима.

— Як скажеш. Нехай сер Ілін подбає про це.

— Роберте, ти ж несерйозно? — запротестував Нед.

Але король був не гуморі й далі сперечатися.

— Досить, Неде, не хочу більше нічого чути. Деривовк — це дикий звір. Рано чи пізно він кинеться на твою власну дочку, як кинувся на мого сина. Заведи їй собаку, вона ще більше зрадіє.

Тільки зараз, схоже, Санса нарешті все збагнула. Коли вона підбігла до батька, очі в неї були перелякані.

— Він же не про Леді, правда? — спитала вона, але тут-таки збагнула з батькового обличчя, що так і є.— Ні,— вигукнула вона.— Ні, тільки не Леді, Леді нікого не кусала, вона добра...

— Леді там навіть не було,— сердито крикнула Арія.— Дайте їй спокій!

— Зупини їх,— благала Санса,— не дай їм так учинити, будь ласка, це ж була не Леді, це була Наймірія, це Арія винна, так не можна, це ж була не Леді, не можна ображати Леді, вона буде чемна, я обіцяю...— заплакала вона.

Недові нічого не лишалося, як міцно обійняти заплакану дочку. Через всю залу він поглянув на Роберта. На старого друга, який був для нього більш ніж братом.

— Будь ласка, Роберта. Якщо справді любиш мене. Якщо справді любив мою сестру. Будь ласка.

Довгу мить король дивився на них. А тоді перевів погляд на дружину.

— Чорти б тебе взяли, Серсі,— з ненавистю сказав він.

Нед підвівся й лагідно виплутався з Сансиних рук. Утома останніх чотирьох днів лягла йому на плечі.

— То зроби це власноруч, Роберте,— сказав він голосом холодним і гострим, як криця.— Принаймні наберися мужності зробити це самотужки.

Поглянувши на Неда порожніми мертвими очима, Роберт без слова вийшов, ступаючи важко, мов ноги в нього налиті були свинцем. У залі запала тиша.

— Де ця деривовчиця? — запитала Серсі Ланістер, коли чоловік вийшов. Поряд з нею посміхався королевич Джофрі.

— Припнута на ланцюгу біля прибрамної, ваша світлосте,— неохоче відповів сер Баристан Селмі.

— Пошліть по Іліна Пейна.

— Не треба,— сказав Нед.— Джорі, відведи дівчат у їхні кімнати і принеси мені Лід...— Наступні слова були гіркими, як жовч, але він змусив себе проказати їх: — Якщо без цього не можна обійтися, я зроблю це сам.

Серсі Ланістер підозріло окинула його поглядом.

— Ви, Старку? Це якась хитрість? Для чого вам це робити?

На нього зараз дивилися всі, але тільки погляд Санси розтинав до крові.

— Ця вовчиця — дочка Півночі. І варта більшого, ніж померти від рук різника.

Коли він виходив з кімнати, очі в нього пекло від сліз, а у вухах відлунювали ридання дочки; мала деривовчиця була припнута там, де й казали. Якийсь час Нед сидів біля неї.

— Леді,— промовив він, оцінюючи ім’я. Він раніше навіть не замислювався про те, які імена обрали його діти для своїх звірят, а от зараз,