Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Ернест ніжно всміхається, але не встигає відповісти, бо Лариса Вікторівна з’являється поруч, як яскрава пташка. Здається, що ще секунда, і вона нас просто з ноги запхає в будинок. Тому ми поспішаємо зайти всередину, опиняючись в великому коридорі. Тут панує приємна прохолода, а ще все-таки пахне пиріжками. Здається, з яблуками. В повітрі вирує запах гарячого дріжджового тіста, кориці та цукру. 

Взуття залишаємо в коридорі, і я йду слідом за своїм хлопцем до кухні. Тут панує атмосфера, як у звичайної бабусі: на вікнах висять чисті білі фіранки в дрібних рожевих квіточках, на підвіконні стоїть довгий горщик з геранню, а ще невеликий магнітофон, з якого долинає музика. Біля вікна — квадратний дерев’яний стіл, вкритий рожевою скатертиною, з чотирма стільцями, на яких лежать різнокольорові подушки. В мене виникає стійке відчуття дисонансу, але воно змішується з приємним відчуттям від перебування тут. Не знаю, як би відреагувала моя бабуся, якби я зарекомендував Ернеста, як свого хлопця. Я навіть не маю уявлення, як відреагують батьки. Це питання, як постійний тупий біль в кінцівці — починає боліти сильніше, коли згадуєш про нього. 

Лариса Вікторівна дістає з верхньої полички симпатичні рожеві чашки. Такі сервізи, здається, були у всіх в ті часи. Тільки у моєї бабусі він стоїть під склом у серванті, і ті чашки не можна чіпати. Бабусю Ернеста це взагалі не хвилює. 

— Я привіз тобі той крем для рук, що ти просила, — Ернест дістає з рюкзака кілька однакових тюбиків і кладе на стіл.

Чи один я звик до того, що бабусям привозять крупи, печиво та чай? Відчуття дисонансу стає щораз сильнішим, але я намагаюся пристосуватися до цих змін. Бабуся приймає свого внука таким, яким він є. А це найголовніше. І взагалі не важливий той факт, що вона не схожа на класичний приклад з життя. Може, якщо люди перестануть вішати на все свої назви та етикетки, життя стане кращим. Адже немає якоїсь інструкції, що бабуся завжди має носити хустку, згинатись в три погибелі і вирощувати помідори. Немає інструкції, де хлопець не має кохати хлопця, а дівчина зі стегнами, трошки ширшими від сірника, не може бути моделлю. 

Лариса Вікторівна запитує мене про життя. Я все ще трохи соромлюся дивитись їй прямо в очі, але з нею так легко говорити! Вона уважно слухає про батьків, про театр, про моє дитинство і про те, чому я приїхав до великого міста. 

— Ернест теж колись вирішив поїхати туди, — вона посміхається онукові, — і ні дня не пошкодував про це. Можливо, ти не раз чув, що не всіх чекає щаслива історія Попелюшки. Інколи сценарій зовсім інший, і велике місто стає не спасінням, а справжньою катастрофою. Але це не така глобальна проблема, тому що вчить нас цінити те, що є і шукати плюси там.

— Але як так? — я щиро зацікавлений її словами. — До великого міста їдуть в пошуках щастя, бо не знаходять його там, де живуть.

— А може просто погано шукають? — Лариса Вікторівна хитро всміхається поверх чашки з чаєм. — Це знаєш, як піти до магазину по нову сукню, — Ернест сміється, але нічого не каже, теж уважно слухає. — Ти збираєшся на важливий вечір, і тобі конче потрібна нова сукня. Йдеш ти в той модний магазін, але нічого не знаходиш. І гроші наче є, і вибір великий, але все не то: не сидить, не подобається, матеріал неприємний. І ти повертаєшся додому без настрою, йти нікуди не хочеться. А потім вирішуєш зазирнути на горище, де лежать старі речі. Варто лише глянути в першу ліпшу коробку, і ти знаходиш ту саму ідеальну сукню. І туфлі в тебе якраз є для неї, і сидить вона на тобі прекрасно. Навіщо тоді взагалі той магазін? Просто треба було добре пошукати поруч з собою. 

Мені хочеться цей весь монолог записати великими літерами на папері і завжди носити з собою. Лариса Вікторівна Стежка змогла вкласти величезний сенс в звичайнісіньку алегорію з одягом. Ця жінка повинна писати книжки для саморозвитку. Якби у Лариси Вікторівни був блог, то вона б стала більш популярною ніж сімейство Кардаш’ян. Мені здається, ця жінка навіть Оксану вилікувала б за пару хвилин. 

— Але часом, — продовжує Лариса Вікторівна, — ти знаходиш ідеальну сукню в магазіні. Вона стає твоєю улюбленою, служить багато років. Не можна всіх приписувати до одного сценарію. Ти ж це і сам знаєш, як актор, — в очах Ернестової бабусі можна побачити всю мудрість світу. — Кожна людина може зіграти роль по-різному: наче один і той самий персонаж, але кожен вкладає в нього часточку себе.

Коли пиріжки вже не лізуть, ми з Ернестом сидимо на лавці-гойдалці в невеличкому саду біля дому. Фруктові дерева разом з густими кущами чайних троянд оточують з усіх боків, закриваючи нас від світу. Дозволяю собі покласти голову на плече Ернеста, а йому обійняти мене за талію.

— Озадачила тебе моя бабця? — чую по його голосу, що він всміхається.

— Вона неперевершена! — не можу стримати своїх емоцій. — Стільки мудрості в одній людині. Здається, що вона, як оракул, знає відповіді на всі питання.

— Ба і справді неперевершена, — Ернест так ніжно про неї говорить, — вона…мене колись врятувала. І після цього стала найближчою людиною в моєму житті.

— А батьки? — піднімаю голову з його плеча, щоб подивитися в блакитні очі за скельцями окулярів. Вперше бачу, як Стежка ніяковіє, наче збирається з духом, підбирає відповідь. — Вибач, це важка тема для тебе? — тільки зараз думаю про те, що можливо Ернест не має батьків. А тут я зі своїми питаннями. 

— Вони відмовились від мене, коли мені було сімнадцять, — він говорить це так, наче відриває пластир зі свіжої рани. Я дивлюся на Ернеста, і серце стискає металева рука болю. Хочу запитати, хочу щось крикнути, але лише обіймаю його, чекаю на продовження цієї болючої історії.