Читати книгу - "Джозеф Антон"

не могло минутися непоміченим у крихітному містечку. Був певний, що всі достеменно знають, хто поселився в будинку Рубінстайн. Проте ніхто не приходив і нічого не питав. У цьому виявилося справжнє англійське відчуття дистанційованости й стриманости. Стало навіть можливим поїхати й упродовж кількох годин бачитися із Зафаром у заміському буднику Гофманів. Тепер він уже й гадки не мав, куди йому перебиратися. Телефонував до всіх знайомих, але безрезультатно. Потім перевірив свою голосову пошту й почув повідомлення від Дебори Роджерс, агента, від послуг якої він відмовився, коли надав перевагу Ендрю Вайлі. «Зателефонуй, — казала вона в повідомленні. — Думаю, зможемо допомогти».

Деб і її чоловік Майкл Берклі запропонували йому свою ферму в Вельсі. «Якщо тобі потрібно, — сказала вона просто, — то ферма у твоєму розпорядженні». Він був глибоко зворушений. «Знаєш, — сказала вона, — там тобі буде цілком безпечно, бо всі вважають, що ми гніваємося, і ніхто навіть гадки не матиме, що ти у нас». Наступного дня його невеличкий цирк спустився до Міддл-Піттса, затишного житлового будинку на фермі у гористій сільській місцевості у Вельсі. Низькі хмари, дощ і відновлена дружба, всі суперечки геть змаліли під тиском подій та в довгих ніжних обіймах. «Живи, скільки потрібно», — сказала Деб, а він знав, що не зловживатиме її з Майклом гостинністю. Йому треба знайти якесь власне місце. Маріан погодилася наступного дня переговорити з місцевим агентом з продажу нерухомости й найняти будинок. Сподівалися, що її обличчя не настільки впізнаване, як його.

Щодо нього, то ніхто не повинен бачити його на фермі, бо в іншому разі її безпека опиниться «під загрозою». Фермер, що доглядав овець у Майкловому господарстві, якось спустився з пагорба у справі. Цілком невинний випадок за умов конспіративности перетворився на кризовий. «Ліпше десь заховайся», — сказав Майкл, і йому довелося присісти під кухонною стільницею. Сидячи там навпочіпки і слухаючи, як Майкл якнайшвидше хоче спекатися свого робітника, пережив великий сором. Ховатися в такий спосіб означало позбутися всієї самоповаги. Почути, що тобі кажуть ховатися, — це дуже принизливо. Таке життя, думав він, гірше за смерть. У своєму романі «Сором» він описав засадничі основи мусульманської «культури чести», на полюсах мараль-них координат якої — честь і сором, цілком відмінні від християнських понять вини та спокутування. Він — виходець з тієї культури, хоча й невіруючий, і вихований у дусі великого пошанівку до питань гордости. Підкрадатися й ховатися означало вести безчесний спосіб життя. Дуже часто у ті роки відчував він страшенний сором. А соромився він не того, за що його соромили.

Рідко коли світова новина ґрунтується виключно на діях, мотивах, характері й гаданих злочинах однієї людини. Сама вага подій може просто розчавити людину. Він уявляв собі найбільшу піраміду в місті Ґіза, перевернуту догори дриґом, з верхівкою, встромленою в його шию. Новини ревом ревіли у його вухах. Здавалося, всі на землі мають про нього свою думку. Гешам аль-Ессаві, «поміркований» дантист, у передачі на Бі-бі-сі назвав його продуктом вседозволености шістдесятих, «яка тепер призвела до СНІДу». Члени пакистанського парламенту рекомендували негайно відрядити вбивць до Сполученого Королівства. В Ірані найвпливовіші релігійні діячі Хаменеї та Рафсанжані в усьому вторували імаму. «Чорна стріла відплати вже летить у серце безбожного покидька», — сказав Хаменеї під час візиту до Югославії. Іранський аятола Гассан Сенеї запропонував мільйон американських доларів винагороди за голову віровідступника. Лишень не до кінця було зрозумілим, чи аятола мав той мільйон доларів і як потім одержати ту винагороду, проте надворі стояли нелогічні часи. Телебачення заполонила купа бородатих (і чисто поголених) чоловіків, і всі вони вигукували щось про смерть. У бібліотеці Британської ради в Карачі — в сонному, приємному місці, куди він неодноразово заходив — підірвали бомбу.

У ці оглушливі жахливі дні його літературній репутації вдалося якимсь дивом вистояти. Більшість британських, американських та індійських критиків далі наголошували на якості його творчости загалом й опальної книжки зокрема, проте і в цій царині з’явилися ознаки можливих перемін. Він побачив жахливу передачу на Бі-бі-сі «Пізнє шоу», в якій Ієн Мак’юен, Азіз аль-Азме і відважна йорданська письменниця Фадія Факір, якій також погрожували смертю за її твір, намагалися захис-тити його від одного з бредфордських паліїв книжок і всюдисущого дантиста Ессаві. Передача була просто нестерпною, а мова його злісних опонентів — вульґар-ною, злостивою, погрозливою. Особливо жахливим для нього виявилося те, що визначний інтелектуал Джордж Стейнер — протилежність необізнаного фанатика — розбив його роман дощенту. Невдовзі інші відомі постаті в британському медіапросторі, такі як Оберон Во, Річард Інґрамс, Бернард Левін, також виступили з гострими нападками. В інших газетах його захищав Едвард Саїд і Карлос Фуентес, однак він відчував, що тональність виступів починає мінятися. І його авторське турне на підтримку своєї книжки у Сполучених Штатах скасували. В більшості американських видань відгуки на його роман залишалися позитивними, проте найближчим часом він уже не полетить через Атлантику.

Зростали негаразди у видавництвах. В офісах видавництва «Пенгвін» у Лондоні, а тепер у Нью-Йорку дедалі частіше лунали телефонні погрози. Молоді жінки чули, як анонімні голоси казали: «Ми знаємо, де ти живеш. Ми знаємо, куди ходять до школи твої діти».

Виникало немало паніки, викликаної погрозами закладення бомб, проте, на щастя, жодного разу нічого підозрілого так і не виявили, хоча в книгарні «Коудіс» у Берклі, штат Каліфорнія, таки пролунав вибух саморобної бомби. (Багато років потому він побував у книгарні «Коудіс», і йому з великою гордістю показали місце закладення зловмисником бомби — пошкоджену, вигорілу ділянку серед полиць, яку Енді Росс і його працівники вирішили не ремонтувати і залишити як свідчення хоробрости книгарні.) А в дешевому лондонському готелі на Сассекс-ґар-денз біля вокзалу Паддинґтон майбутній терорист з підривним приладдям, мішенню якого могли стати офіси видавництва «Пенґвін», хоча також ходили чутки, що він хотів здійснити напад на ізраїльське посольство, розірвав себе на шматки, забивши, як висловилися в Спеціальній службі, «гол у власні ворота». Надалі у поштовій кімнаті видавництва «Пенґвін» можна було побачити собак, натренованих на виявлення вибухових речовин.

Голова компанії Пітер Маєр замовив в «Інформаційній службі з контролю ризиків» звіт з питань безпеки з аналізом «автоголу» і постійних погроз на адресу працівників компанії. Копії звіту також отримали Ендрю Вайлі й Ґіллон Ейткен. У звіті, мабуть, з метою безпеки, головні дійові особи означувалися не своїми іменами. А назвами птахів. Документ мав довжелезний заголовок: «Оцінка інтенсивности й потенціалу протестів сивок проти вере-тенникового голуба арктичного крячка й наслідків для