Читати книгу - "Майстер"

Для Генрі не склало труднощів відповісти, що він би все віддав, аби тільки бути присутнім на відкритті, а потім, обережно добираючи слова, додав, що дух їхнього загиблого брата, бідного Вілкі, незримо кружляв над Бостон-Коммоном, коли там відкривали меморіал, і що, напевне, він би розцінив це як акт дещо поетизованої справедливості. Генрі зауважив, що Вільям не приклав примірника своєї промови ні до листа, ні до знімків, і зрадів, що не треба буде її коментувати. Вільям зробився публічною фігурою, з повними відваги висловленнями та безстрашними заявами. Тож, йому легко було сорок п’ять хвилин виступати перед переповненою залою, говорячи про шляхетність і подвижництво янкі[35] та про спадок, залишений загиблим товариством, особливо солдатами 54-го і 55-го полків, у яких служили Вілкі та Боб.

Він і сам по стількох роках пам’ятав слова, що написав у своєму першому оповіданні про Громадянську війну: «Його військові звитяги задокументовано в багатьох сучасних виданнях, де допитливий читач може докладно про них дізнатися. Мені ж завжди смакували ненаписані історії, і зараз мене найбільше цікавить зворотній бік картини». І тепер, беручи до рук і відкладаючи світлини, щоб за якийсь час знову почати їх роздивлятися, Генрі запитував у самого себе, якою могла б бути його власна промова про «зворотній бік картини» 54-го полку та всієї Громадянської війни. А ще йому цікаво було б поставити Вільямові одне важливе, але вкрай нетактовне, питання, що могло б знецінити братову промову на відкритті меморіалу. Це стосувалося Вільяма персонально, та й Генрі теж. Внутрішній голос тихенько запитував, чому, власне, жоден із них не боровся за свою свободу, як це робили їхні брати.

ОПОВІДЬ ПРО ТЕ, як у батька з’явилася дерев’яна нога, була однією з найчастіше розказуваних і найулюбленіших у його дитинстві. Коли в Генрі щось боліло, або починалася хвороба, чи він упав і забився, або, якщо його треба було вмовити виконати якесь складне завдання, мати обіцяла йому розказати цю історію, що й робила так достовірно, наче була її свідком. Починала вона зі слів про те, що батько дуже любив різні ігри й найщасливішим почувався подалі від своїх батьків, які були з ним дуже суворими. Найбільше він полюбляв грати зі своїми друзями. Одна з ігор, у які вони грали в парку, була надто небезпечною, бо грали вони кулями з гарячим повітрям. Вони використовували скипидарний спирт, аби видобути полум’я, що піднімало гаряче повітря вгору. Коли ж куля спалахувала, треба було бути дуже обережним, казала мати, бо палаюча куля могла впасти тобі на волосся, на одяг і ти міг загорітися. Материн голос був серйозним і поважним, а лице — сумним, бо вона знала, що скипидар є легкозаймистою речовиною.

Генрі подобалося слово «легкозаймистий» і він змушував матір його повторювати. Він змалечку знав, що воно значить. А мати продовжувала свою оповідь, як одного дня його батько ненароком облив свої штанці скипидаром і, не усвідомлюючи небезпеки, стояв разом із іншими хлопцями й дивився, як кулі злітають, а потім одна по одній спалахують і падають. Усі тікали з дороги та кричали, щоб інші не потрапили під палаючу кулю. Та батько побачив, як вогняна куля летить до стайні поруч із парком. У тій стайні були коні, яких він любив, і хлопці-слуги, котрі іноді дозволяли йому годувати коней. Тож, побачивши, що палаюча куля от-от упаде на сінник над стайнею, батько зрозумів небезпеку й кинувся туди, щоб залити вогонь. Але — і на цих словах мати завжди брала Генрі за руку — щойно він опинився біля вогню, хоча вогонь той і не був сильним, і солома ще не загорілася, щойно іскра потрапила на його просякнуті скипидаром штанці, тринадцятирічний батько спалахнув, мов сірник, і ніхто не міг йому допомогти. Він із криком вискочив із сінника, та перш, ніж вогонь на ньому вдалося загасити, обидві його ноги обгоріли так сильно, що одну довелось ампутувати.

Ногу довелося відтяти вище коліна, і дійшовши до цього моменту, мати завжди клала руку на коліно Генрі, а він не робив спроб відхилитися, та й сама вона була спокійною, розповідаючи, як батькові боліло, яким він був хоробрим і як важко йому було не кричати. Але, все ж таки, визнавала вона, біль зробився нестерпним, і батькові крики було чутно на милі навкруг. Після того, продовжувала оповідь мати, батькові довелося два роки пролежати в ліжку, звикаючись із думкою про майбутнє, в якому він уже не зможе бігати та грати в ігри. Йому довелося навчитися ходити на дерев’яній нозі, що вимагало більшої сили духу, ніж витримати ампутацію.

Далі мати говорила вже м’якшим голосом про те, що, на диво, від цього нещасливого випадку всім стало тільки ліпше. До того татів батько був із ним надто суворим і дуже зайнятим усіма своїми численними справами,— мати уважно дивилася на Генрі, чекаючи, коли той кивне, що розуміє слово «численні», яке бачив у Біблії,— а його мама мусила давати лад великому господарству й іншим дітям. Але після нещасливого випадку вони прийшли синові на допомогу, показали йому всю глибину своєї любові та доброго ставлення, і хлопчик відчув себе частиною родини, захищеним і потрібним. Спочатку, вони постійно були з ним поряд, здавалося, що його батько відчуває синів біль і паніку, бо не раз його відводили від синового ліжка у сльозах. А потім, коли хлопчик почав одужувати, його батьки слідкували за тим, аби він мав усе необхідне, тому згодом він поступово відійшов від світу ігор і біганини, знайшовши втіху в розумовій праці, книгах і роздумах. За материними словами, батько почав міркувати над долею людини у світі, над її відносинами з Богом, як ніхто до нього в Америці. Він був обізнаний із Біблією з дитинства і трохи розумівся на теологи, однак за два роки безпомічного життя йому дозволялося читати все, що завгодно, і, звичайно ж, він мав багато часу на роздуми. І це, за словами матері, стало початком шляхетних батькових пошуків. Пізніше, коли батько потоваришував із Емерсоном, той завжди казав, що