Читати книгу - "Київська Русь"

Таке становище не влаштовувало передусім Візантію, і вона докладала максимум зусиль, щоб зіштовхнути печенігів з Руссю. Це добре видно з повчання Костянтина Багрянородного сину і спадкоємцю Роману II (“Про управління імперією”).

Одержуючи від Візантії багаті дари, печеніги справді “віддячували” за це їй нападами на Русь. Остання стала об’єктом головного удару печенігів у роки княжіння Святослава. Слід зазначити, що є в цьому вина і самого київського князя, власне — це його зовнішньополітичні акції. У 965 р. Святослав завдав нищівної поразки вже досить слабкій Хозарії. Похід ставив метою звільнити від данинницької залежності в’ятичів, що мало велике значення для процесу східнослов’янської консолідації. Мети було досягнуто, але розгром каганату мав і негативні наслідки для Русі. Об’єктивно він виявився на руку печенігам, які й самі нападали на Хозарію. Остаточний її розгром позбавляв печенігів небезпечного ворога в Подонні і вивільняв їм руки для ударів по Русі.

Полегшували завдання печенігам і балканські воєнні походи Святослава. Розширення воєнних дій проти Русі, стимульоване візантійською дипломатією, переслідувало також і їх власні корисливі цілі — грабунок багатих південноруських міст і поселень, а також збільшення життєвого простору за рахунок південноруського лісостепу. В цьому вони досягли певних успіхів. Відстань між Києвом і печенізькими кочів’ями у цей час дорівнювала одному дню переходу.

У 972 р. в битві біля дніпровських порогів з печенігами Святослав загинув, а його дружину було розбито. Безперечно, це стало тяжким ударом для Русі, а становище печенігів у південноруському лісостепу ще більше зміцніло.

Виникає питання — чи могла Русь на той час здолати печенігів? Відповідь на нього може бути ствердною. Коли б Святослав не шукав чужої землі (за це йому дорікали власні бояри), а займався благоустроєм своєї, то становище на півдні Русі не склалося б так драматично.

Лише за княжіння Володимира Святославича боротьба з печенігами стала питанням державної політики Русі. Літописець відзначає, що в цей час “бысть рать велика беспрестани с печенегами”. Кочівницькі кінні загони несподівано вдиралися до володінь Русі, грабували і спалювали невеликі містечка і села і так само несподівано відходили в степ, забираючи з собою в рабство руських людей. Відповідні акції Володимира у зв’язку з тим, що печеніги постійно міняли своє місцеперебування, не давали бажаного успіху. Перемога в 993 р. під Переяславом принесла Русі три роки передишки, але в 996 р. печеніги поновили свої набіги.

На рубежі першого і другого тисячоліття становище на півдні Русі дещо стабілізувалося. Згідно з повідомленням католицького єпископа Брунона, який вирушив з місією до країни печенігів, руський володар два дні проводжав його до останніх меж своєї держави, “які у нього для безпеки від ворога на дуже великому просторі з усіх боків обведені самими завалами”[276]. Після багаторічних досліджень М.П. Кучери стало очевидним, що “завали” Брунона — це земляні вали на півдні Русі, більшість яких було зведено в роки княжіння Володимира Святославича. Вірогідно, що ця гігантська, за масштабами середньовіччя, робота здійснювалась одночасно з будівництвом військових кріпостей.

Застави з постійними військовими гарнізонами, безумовно, зіграли вирішальну роль у стабілізації становища на півдні Русі. А стосовно земляних валів, то відповідь не може бути настільки однозначною. В історичній літературі, гадаємо, неправильно розуміється як архітектура цієї оборонної споруди, так і її основне призначення. Деякі дослідники вважають, що ці вали нагадували міські стіни, мали високі дерев’яні заборола. Насправді цього не могло бути. Простягаючись на сотні кілометрів, такі стіни вимагали б постійного військового гарнізону для охорони, для чого на Русі, звичайно, не вистачило б ніяких людських ресурсів. До того ж, величезні зусилля потрібні були б для періодичного відновлення заборол, які щоразу нищили вогнем печеніги. Важко припустити, щоб цього не розуміли давньоруські фортифікатори. Про відсутність заборол на валах півдня Русі побічно свідчить і Брунон, називаючи ці споруди не стінами, а завалами.

Смерть Володимира Святославича і наступні за нею роки міжкнязівської смути на Русі виявилися благодатним часом для нових печенізьких вторгнень. Особливо часто наводив їх на Русь Святополк. котрий виборював у Ярослава право на великий київський стіл. У 1019 р., як повідомляє літописець, печеніги прийшли разом із Святополком “в силе тяжьце”, але їх зустрів Ярослав і розгромив. Останнє значне зіткнення печенігів з Руссю відбулося, згідно з літописом, в 1036 р. під стінами Києва. Перемога Ярославових полків була повного. “И побѣгоша Печенѣзѣ раздно и не вѣдахуся камо бѣжаче, и овии бѣгающе топяху в Ситомли, инѣи же во инѣхъ рѣкахъ, и тако погибоша, а прокъ ихъ пробѣгоша и до сего дни”[277].

Перемоги Ярослава Мудрого, по суті, поклали край печенізькій загрозі для Русі. Державний кордон з берегів Стугни було перенесено на Рось, де 1032 р. “Ярослав поча ставити города по Роси”. За висновком М.П. Кучери, у цей час було зведено в Пороссі і одну з ділянок валу. Таким чином, Русь поступово повертала давні слов’янські землі на півдні, захоплені кочовиками. На лівому березі Дніпра кордон Русі проходив уже по Сулі, в гирлі якої було засновано місто з характерною і символічною назвою — Воїнь.

Не встигли руські люди забути про печенізькі вторгнення, як довелося зіткнутися з новим сильним ворогом. У південноруські степи, змітаючи печенігів і торків, ринули орди половців. Вперше біля руських кордонів вони з’явились у 1055 р.

Характерно, що їх перший візит, як і колись печенізький, був мирним. Літопис відзначає, що “того же лѣта приходи Блушь с Половци, и створи Всеволодъ (тоді переяславський князь. — П.Т.) миръ с ними и возвратишася (половці. — П.Т.) вьсвояси”[278]. Освоюючи нові території, половці попервах не були зацікавлені у загостренні стосунків зі своїм новим сусідом. Однак процес їх адаптації пройшов швидше, ніж у печенігів, і вже в 1060 — 1061 рр. половці роблять набіги на Русь. Їх можна назвати розвідувальними. У 1060 р. Святослав Ярославич Чернігівський завдав поразки переважаючим силам половців на Снові. У наступному році половці здійснили краще підготовлений і успішніший похід на Русь, що залишився у пам’яті руських людей як перше велике зло від поганих. “Приидоша Половци первое на Руськую землю воевати ... Се бысть первое зло на Русьскую землю отъ поганыхъ безбожных врагъ”[279].

Перші успішні для Русі зіткнення з половцями не сприяли усвідомленню всієї серйозності половецької загрози. Цим, зокрема, можна пояснити нищівну поразку Ізяслава, Святослава і Всеволода в битві 1068 р. на