Читати книгу - "Київська Русь"

У період 60 — 90-х років XI ст. спостерігається особливо сильний тиск половців на Русь. Уособленням злих сил стали на Русі хани Боняк, прозваний в народі Шолудивим, і Тугорхан, що ввійшов до руського народного епосу як Змієвич. З кінця 90-х років XI ст. перемоги і поразки йшли в одному ряду. І все ж можна констатувати переважання в південноруському порубіжжі половців. У 1096 р. вони під проводом хана Боняка здійснили напад на Київ, спалили його південні околиці. Саме в цей час сформувався страшний образ половецької неволі. “Люди разделиша и ведоша их у веже... Мучими зимою и оцѣпляемѣ в алчбѣ, и в жажѣ, и в бѣдѣ побледнѣвше лици и почерневше телесы, незнаемою страною, языкомъ испаленомъ, нази ходяще и босѣ, ногы имуще избодены терньем”[280].

Перелом наступив на початку XII ст. Об’єднав руські сили для боротьби з половцями переяславський князь Володимир Мономах. Серія блискучих походів (1103, 1105, 1107, 1111, 1116 рр.) спричинилася до того, що Мономах “пил золотым шоломом Дон” і “приемшю землю их (половців. — П.Т.) всю і загнавшю окаяньныя агоряни [...] за Дон, за Волгу, за Яик”. Під час цих походів руські дружини заволоділи містами Шарукан, Сугров і Балин. Тоді, як вважають дослідники, хан Отрок відкочував зі своєю ордою із району Сіверського Дінця “в обези” — на Кавказ.

Успішна антиполовецька боротьба продовжувалася в роки правління синів Мономаха — Мстислава і Ярополка. За часом вона збіглася з другою стадією кочувань половців, коли весь степовий простір було розділено між окремими ордами і кожна з них кочувала строго в межах певно визначеної території, мала свої зимівники. Тепер половці, ставши безпосередніми сусідами Русі, не могли безкарно вдиратись у її межі.

Логіка подій, здавалося, заохочувала Русь розвинути свій успіх, остаточно підірвати могутність половців і відбити у них будь-яке бажання до завойовницьких набігів. Але цього не сталося. Завершальні десятиліття другого етапу історії половців зійшлися в часі з початком роздробленості на Русі, яка ознаменувалася надзвичайним загостренням міжкнязівських відносин, суперництвом претендентів на великокнязівський стіл. У цих умовах боротьба з половцями відступила на другий план. Розрізнені походи руських дружин у Степ не могли завершитися вирішальними перемогами. Окремі князі (частіше — представники чернігівських Ольговичів, але й інші) більше думали про те, як би використати половців у боротьбі за Київ, ніж про те, як убезпечити руські рубежі від їх вторгнень. Встановлення союзницьких відносин з половцями (переважно з так званими “дикими”), залучення їх для участі у вирішенні внутрішніх справ Русі сприяли порівняно швидкому відродженню половецьких сил. Це один із багатьох парадоксів русько-половецьких відносин.

Друга половина XII ст. характеризувалася своєрідною рівнодією тенденцій протиборних сторін. Тиск половців на південноруське порубіжжя посилився, але визначилась і консолідація руських сил для відбиття загрози. Навіть більше — об’єднані дружини русичів здійснюють великі походи в Степ. Театром воєнних дій тепер стало не тільки південноруське порубіжжя, а й глибинні райони половецьких степів. Літопис повідомляє про цілу серію успішних походів на половців під 1167, 1169, 1184, 1185 й іншими роками. Очевидно, в цей період руські князі остаточно переконались у більшій ефективності нанесення ударів по половецьких вежах і зимівниках, аніж рицарської помсти безпосереднім винуватцям і учасникам плюндрування Русі. Звичайно, траплялись і невдачі. До таких належить спроба новгород-сіверського князя Ігоря Святославича розгромити вежі Кончака у верхів’ях річки Самари. Поразка руських полків Ігоря у 1185 р. стала переконливим свідченням того, що для успішної боротьби з “Донським союзом” хана Кончака сил одного князівства було недостатньо. Поразка на Каялі “відкрила” південно-східні рубежі Русі із Степом, після чого донські половці не тільки безкарно грабували порубіжні райони Новгород-Сіверського і Переяславського князівств, а й почали вторгатися в межі Київської землі.

У перші десятиліття XIII ст. дещо поліпшилися русько-половецькі відносини. Літописи цього часу відзначають переважно не сутички руських з половцями, а участь останніх у князівських міжусобицях, головним театром яких стали Галицьке і Волинське князівства. Звичайно, це не означає, що половці відмовились від своєї політики пограбування сусідів. Навіть і після серйозних втрат, яких вони зазнали у двох битвах з ордами Чингісхана (у 1222 і 1223 рр.), половці не припиняли своїх розбійницьких нападів на руські землі. У 1234 р. вони спустошили Поросся і навіть околиці Києва. Це була остання сутичка руських з половцями. Незабаром їм довелося зіткнутись із спільним ворогом — монголо-татарами.

Позначивши пунктиром хід подій русько-половецьких відносин XI — XIII ст., можна оцінити ступінь їх впливу на Русь. У цьому питанні дослідники не виявляють одностайності. Одні вважають половців силою, споконвічно ворожою Русі, боротьба з якими порушувала нормальний хід її історичного розвитку, інші не схильні надто драматизувати половецьку загрозу, резонно відзначаючи, що у взаєминах двох світів були не лише війни.

Гадаємо, у цій суперечці вирішальне слово має належати все ж не історикам, які оцінюють події з позиції вічності, а сучасникам, що були очевидцями, учасниками і жертвами майже двохсотлітнього протистояння Русі половцям. Руською людиною, чи то був благочестивий монах-книжник, князь-дружинник або ж оповідач-билинник, половецька агресія однозначно сприймалась як зло. Саме таку оцінку ми знаходимо в першій літописній згадці про половецьке вторгнення у південноруське порубіжжя. “Се бысть первое зло на Русьскую землю”. Всі наступні розповіді про напад половців на Русь оцінювались аналогічно. Половецький хан Кончак був “злу начальник”.

У літописах і билинах половецьке зло нерідко виступає у подобі змія. Розповівши про блискучу перемогу руських дружин під проводом Володимира Мономаха над половцями 1103 р., літописець зазначає, що князь “скруши главы змеевые”. Тугорхана називають в билинах Тугарин Змієвич. Дослідники обґрунтовано дійшли висновку, що саме в цей час було створено цикл руських народних казок про трьох-, семи- і дванадцятиголових зміїв, що пожирали людей. Змій Горинич — лютий ворог давньоруських богатирів — це збірний образ половців.

Практично всі половецькі хани, що особливо вороже ставилися до Русі, фігурують у літописах і народних переказах з негативними визначеннями. Боняк — “шолудивий хижак”, Тугорхан — “змієвич”, Кобяк — “поганий”, Кончак — “окаянний”, “поганий кащей” тощо.

Необхідно звернути увагу ще на один аспект сприйняття руськими половців. Вони були тим більшим нещастям для Русі, оскільки належали до іншої віри, до того ж, язичницької. У багатьох місцях літопису підкреслюється, що половці “не суть хрестьяне”, “окаянные огаряны”, “безбожный враг”, “безбожный