Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Знак орди, — чи то спитав, чи то оголосив Северин.

— Знак Орди, — глухо підтвердив Яровий. — Відрізають голови, виварюють, пробивають кістки і майструють такі стовпи. Позначають межу: мовляв, тут земля смарагдова.

За винятком Василя, всі копали невелику могилу обабіч дороги.

Від вигляду пробитих черепів у Пилипові клекотіла глуха лють до ворога. Як вони посміли? Хто дав їм право прийти на чужу землю і спустошувати її? Хто дозволив мордувати і вбивати мирних людей, які просто собі жили, працювали, раділи й мріяли?

Ненависть оповивала його жагою крові. Відчувши, що вовк бере гору, Пилип заплющив очі, силою волі вигнав усі думки, сповільнив дихання...

Допомогло.

— Звідкіля тут взялися ординці? — спитав Чорнововк.

— З початком весни поновили набіги, — пояснив Матусевич. — Невеликим кінними загонами просуваються вглиб наших земель. Ріжуть, палять, ґвалтують і зникають. Залякують.

Черепи невідомих поховали. Ярема зламав палю і перетворив її на сякий-такий хрест, що поставили над могилою.

— Якщо вполювати цей загін, то у їхньому вбранні можна проникнути до Темуджинового табору, — міркував уголос Северин. — Або... Погляньте! Курява на овиді! Може, то вони?

Але назустріч сунула довга тягуча валка. Йшли пішки, їхали на возах і бричках, правили верхи, заможні й бідні, юні та старі, з однаково згорбленими спинами, важкою ходою, лантухами, валізами, порожніми обличчями.

— Що сталося? — спитав Ярема у першого подорожнього, який зрівнявся з ними.

— Втрачено, все втрачено, — той хитав головою, ніби не почув запитання. — Лихо нам, лихо...

— Кажіть!

— Все втрачено, — чоловік рушив далі.

— Скажіть, де найближчий табір? — спитала у Северина жінка з почервонілими від сліз очима, яка йшла слідом. — Той, що для втікачів?

— Далі по дорозі, не проминете. Що сталося?

— Київ здався! — скрикнула жінка, а її супутниці заридали. — Київ тепер під Ордою...

Ошелешені новиною характерники спостерігали людську ріку. Ніколи до того, навіть на Острівній війні, Пилип не свідчив так багато людського горя. Порипували колеса на незмазаних вісях, погойдувалися наспіх зібрані клумаки, дзеленькали дзвіночки на випнутих від напруги волових шиях. Корови голосно мукали, жалілися на недоєні вим'я. Діти мовчки крокували за батьками, налякані плачем дорослих. Збайдужілі, зневірені погляди ковзали по сіроманцях і поверталися до землі. Дотиком війни позбавлені домівок, сенсів і усталених ролей, вигнанці безмовними рядами простували до невідомості: човгали драговиною безнадії, зоглядалися на зламані долі, несли у згорблених тілах згаслі серця — і не було тій скорботній ході кінця-краю.

Северин скинув заціпеніння першим.

— Чого завмерли? — гарикнув Чорнововк, обернувшись до попутників. — Чи вам не байдуже, де вбити того клятого Темуджина?

Загін рушив назустріч невідомості.

***

Київ лежав пораненим велетом: мовчазним, заціпенілим, сповитим кривавими стрічками. Споглядав безвольно смарагдові прапори, що проголошували закони нових володарів, які, зокрема, забороняли виходити з осель після заходу сонця, а кожного порушника карали стратою на місці. Порушників було небагато — столиця знелюдніла задовго до того, як над її стінами звилися штандарти Орди.

Історія банальна, яких траплялося безліч разів у всі часи: шляхтич із міської ради вирішив, що голодувати в облозі йому набридло, перспектива животіти під обстрілами бозна-скільки місяців не імпонує, натомість титул нового намісника Києва здається ласим. Нащо марнувати дні дорогоцінного життя в очікуванні смерті, коли можна зібрати однодумців і здатися на милість противника, чиї сили значно могутніші? Лишалося тільки домовитися про умови здачі й усунути міського голову, що стояв на заваді плану, після чого однієї червневої ночі столичні брами розчахнулися, над палацом гетьмана злетів зелений прапор із двоголовим орлом, і кияни прокинулися не від звичних ударів гарматних ядер, але від маршу ворожої армії по столичній бруківці. Чимало оборонців не виконали наказу скласти зброю і чинили запеклий опір, але до вечора Київ належав новим господарям.

Запівніч. Порожніми вулицями, оминаючи плями світла вцілілих ліхтарів, трюхикало двійко великих собак: вагітна сука, ось-ось готова розродитися, і здоровецька чорна бестія, що тримала в пащеці гілляку. Патрульні, які тільки шукали нагоди відкрити вогонь по живих мішенях, лише ковзали по них очима — Безсмертний Темуджин вів свій рід од вовка, тому його молодші брати, пси, шанувалися серед смарагдового воїнства. На котів набоїв не жаліли, але тих бігало небагато: на третій місяць облоги, попри контрабандні цівочки продовольчих поставок, містяни не гребували будь-яким м'ясом. Знуджені патрулюванням ординці вривалися до першої-ліпшої хатини, в якій помічали натяки на людську присутність. Оскільки за наказом кагана вбивати киян заборонялося, вояки вигадували собі інших розваг, до яких командування Орди ставилося поблажливо: занадто довго тривала облога нікчемного міста, тому кожен син Тенґрі, що нидів у бруді під мурами, заслужив на розраду і відпочинок.

Нещасні, які не втекли, заздрили біженцям, ненавиділи загарбників і проклинали зрадників, яким від прокльонів було ні холодно, ні жарко, оскільки вони готувалися керувати під смарагдовим ярликом. Жодних сумнівів: Орда піде далі, Яків Яровий прийме останній бій, навала розіб'є військо Січове, і землі українських полків остаточно покраять на улуси — нові намистини на смарагдових разках.

Однак ця ніч усе спинить, думав Северин. Він звик до війни там, на півночі, але досі не міг призвичаїтися до її присутності на рідній землі; смерть Темуджина стала його головною метою, кожна новина про успіхи смарагдової армії різала по живому; споглядання мертвих вулиць, що належали велелюдному галасливому місту, наповнювало характерника рішучістю виконати божевільний задум попри будь-які перешкоди. Можливо, саме заради цієї ночі він прийшов у цей світ, прийняв ніж у серце, отримав прокляття, втратив душу і пройшов пекло війни, гонінь та полону.

Темуджинове шатро встановили на постаменті, звідки скинули пам'ятник Богдану Хмельницькому; всі вулиці, що вели до площі, перекрили кількома кордонами; мешканців найближчих будинків вигнали, натомість заселили туди ординських офіцерів; на дахах чатували стрілецькі