Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Ніхто у людському тілі.

Василь привів загін до Лютіжа, до садиби край села, що ховалася за високим частоколом біля Дніпра, де, за словами кобзаря, мешкав надійний чоловік, який допоможе безпечно дістатися міста з огляду на нову ситуацію. Мовчазний господар, гостроносий пасічник-самітник Дмитро, який дивом порався по такому великому господарству одинаком, зустрів подорожніх непривітно. Здавалося, що він позбавлений будь-яких людських емоцій.

— Можу дати човен, — сказав він, вислухавши запит. — Румаків лишіть тут.

— А водою безпечно? — Василь потер чоло. — Ординці луплять по човнах із усіх гармат.

— То було під час облоги, — відповів Дмитро. — Нині смарагдовим плювати. Може, з рушниці хтось стрельне заради розваги. Тому раджу водою, а про колишні лазівки забудь: зрадники виказали кожну.

— Полишити коней? — вигукнув Гнат. — Він же їх продасть одразу! Чи монголам подарує, аби його не чіпали!

Бджоляр зміряв його риб'ячим поглядом.

— Тобі шаблі за спиною для краси чи ковбасу різати?

— Довгі язики вкорочувати.

— Тоді ти тут лишишся, — заявив господар. — Наглядатимеш за кіньми, допомагатимеш по господарству, а якщо припрутяться монголи, їхні посіпаки чи інші бандити, — даси збройну відсіч.

— Хіба у тебе бджоли не жалять до смерті будь-якого зайду?

— Василь чув багато оповідок про нещасних, які намагалися без запрошення завітати до пасіки Дмитра.

— Від ординців бджоли не вбережуть, — пасічникове обличчя не здригнулося. — Тому мені потрібен оборонець. Така моя умова.

Він тицьнув пальцем у бік Енея.

— Ще чого, — пхекнув Бойко. — Я сюди пхався не вулики охороняти!

— Мається харч і медовуха.

— Лишаюся! — характерник завзято потер долоні. — А дівки тут у тебе є?

— Тільки бджоли.

— Вибачайте, браття, — Гнат із удаваною прикрістю зітхнув. — Пишіть історію без мене. Розкажете, як усе минулося, а я тут бджіл захищатиму.

Катря обдарувала брата презирливим поглядом, Ярема стенув плечима, а Северин подумав, що коли вони вже мають когось залишити — то нехай це буде Еней. Він збайдужів до всього, крім випивки. Чорнововк відчував до побратима суміш зневаги і жалю, і йому це не подобалося.

Настрій Шарканя у передчутті розлуки зіпсувався: він боднув Катрю головою, подарував Северинові докірливий погляд і замалим не гризнув руку, яка намагалася вхопити за вуздечку.

— Який гоноровий, — прокоментував Дмитро без тіні емоції.

З приземкуватого рибацького сараю пасічник витяг човна, що бачив кращі часи, і додав пару міцних ясеневих опачин.

— Потопити вас надумав, — заявив Гнат. — Ця шкаралупа миттю на дно піде!

— Смолив нещодавно. Витримає десяток людей, — відповів господар. — Не подобається — бокуйте в гузно.

Василь запевнив, що їм усе подобається.

— Може, почастуєш нас обідом?

— Ні.

Вони покидали торби до човна, без довгих прощань лишили Гната з гостинним господарем і рушили до Києва водою. Веслували парами, вичерпували воду: в одному місці човен протікав, і характерники пом'янули бджоляра злим тихим словом. За цим винятком пливли без розмов, лише Матусевич оповідав, куди спрямувати човна і які орієнтири видивлятися.

Дніпро ніс тихою, спокійною течією. Ліси на лівому березі зникли: натомість усе поросло ворожими таборами, наче величезний людський мурашник. Колись Орда була невпинною кінною сараною, але нині перетворилася на новітню армію, що складалася з могутньої кавалерії, величезних піхотних корпусів і потужної артилерії — не мали хіба повітряної фльоти. Солдати смарагдових улусів, що охоплювали майже всю Азію, компенсували нестачу військової муштри чисельністю і спрагою завоювання.

Северин уперше побачив ворога, про якого лише чув: при далекому березі, під косими променями вечірнього сонця, купалися чоловіки, і вітер приносив їхній далекий галас. Характерник вдивлявся в ті невеличкі фігурки, відчуваючи палку ненависть. А коли змусив себе перевести погляд на київський берег, то бастіони міської фортеці відповіли йому порожніми бійницями. Численні гармати, що мали поливати безтурботних купальників ядрами, мовчали. Северин вдивлявся у знайомі схили, і з болем рахував кожен смарагдовий прапор. Бачив понівечені артилерійським вогнем захисні мури, зруйновані річковий, порт цепелінів — повалені башти нагадували зламані ікла — спостерігав безлюдні вулиці і знищені кам'яниці... Все завмерло німою руїною.

Зустріли кілька рибалок: ті проводжали загін поглядами спідлоба. Завдяки досвіченому керманичу Василеві човен прибув на потрібне місце до сутінків, пристав до невеликого причалу, і Северин подумав, що колись тут бував. Звуки людської домівки поступилися місцем тиші; плоди фруктових дерев клювали птахи; стежки поволі заростали. Кілька хат обернулися чорними кістяками згарищ, решта витріщалися на прибульців мертвою темінню віконечок.

Коли вони дісталися названої Василем хатини, Северин згадав.

— Тут народилася Оля! — Катря випередила його. — У цій самій хаті!

Вона всміхалася так щасливо, ніби вгледіла доньку біля дверей.

— Дивовижний збіг, — сказав кобзар. — І гарний знак! Добре, що хата вцілила, бо я переживав. Ключ шукайте у третьому глечику під вікном... Тутешня господиня мала чоловіка-сіроманця, але я не знав, що вона була повитухою!

— А де стара зараз? — спитав Северин.

— Невідомо, — Матусевич постукав костуром по землі. — Звідси всі виїхали. Я можу провести до інших помешкань, але там наша поява приверне забагато уваги, а через столичну моду на зраду це може мати згубні наслідки...

У хаті було порожньо. Запахи виказували давню відсутність людини. Характерницький дуб, який ріс на подвір'ї, зник.

... Перший кордон. Двійко безпритульних псів добігли до стінки з кількох набитих землею мішків і проминули її під байдужими поглядами чатових...

Часу не марнували: при світлі дня Пилип і Катря у вовчих подобах скидалися на собак, тому зранку рушили досліджувати Темуджинів табір та його околиці. Вдавали, ніби мітять територію, лежали в затінку, випрошували їжу — а насправді пильнували, чи не покинув верховий каган сталевої мушлі, спостерігали зміни вартових Сонгосон, виглядали маршрути і