Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Завдяки твоєму старшому братові хорти зібрали щедрий урожай очних яблук, — розвеселився Гнат, ковтаючи самогон просто з пляшки. — Як думаєш, скільки він протягне перед тим, як стати на коліно і сьорбнути чорного молока? Яків Мудрий, перший правитель улусу Гетьманщини!

— Заткайся, Енею, — відрізав Ярема. — Ти починаєш дратувати.

— Лише зараз? А мені здалося, що почав іще у Запоріжжі! Малюк підвів на побратима похмурий погляд єдиного ока.

— Мене ти дратуєш від першого дня знайомства, — випередила шляхтича Катря. — Я тобі цю пляшку самогону в горлянку запхаю, якщо рота не замажеш!

Пилип шкодував Гната: після прощання з родиною той свідомо став до саморуйнування, робив це завзято, і жодні розмови не могли спинити його, немов Еней насолоджувався своїм падінням.

— Щезник зібрав нас із божевільною метою, — сказав Олефір, аби змінити тему розмови.

— Невже Темуджина вбити хочете? — буденно поцікавився Василь.

Вони навіть жувати перестали.

— А ти звідки дізнався? — спитав Северин.

— Тицьнув пальцем у небо, — Василь перевірив ложкою, чи не лишилося каші в його казанку. — Я часто плескаю язиком навмання, і третина припущень, бодай божевільних, завжди влучають у ціль. От як зараз.

— Сліпий стрілець, — Гнат відсалютував кобзареві пляшкою. — От кого не вистачає нашому макоцвітному загону!

— Замах на Темуджина... Хто, як не ви, вовчі лицарі? — Василь усміхнувся. — Мені подобається цей задум! Я допоможу.

Матусевич, напевно, заповзявся їх дивувати.

— Готовий закластися, що ви зараз щелепи по землі збираєте, — реготнув кобзар самовдоволено.

— Відколи ти став убивцею, Василю? — Ярема витріщився на старого знайомця, ніби вперше його побачив.

— Я всього лише шпигун, — Василь відставив порожню миску. — Дякую за вечерю.

— Відколи ти став шпигуном?

— Відколи почалася війна, — кобзар заходився розпускати ремінці, що кріпили чохол із бандурою до спини. — Приперся до гетьмана на потішних правах особистого радника і запропонував свої послуги, адже мандрівний сліпий музика — чудовий шпигун, який не викликає підозр. Яків хотів якнайшвидше мене спекатися, тому погодився. Відтоді я служу перемозі батьківщини!

Вкотре за цей вечір жоден із сіроманців не знаходився зі словами.

— Подробиць розкривати не можу, але зі мною сновигав іще юнак-поводир, разом ми зібрали чимало цінних відомостей про смарагдових вилупків, — Василь дістав інструмент із чохла. — Здивовані, шановні? Вважали, ніби я тільки віршомазати здатен?

— І співати, — докинув Гнат.

— Ординці вважають так само. Сліпого музику не чіпають, хіба інколи машуть руками перед носом. Вони скалічених бояться, бо не хочуть себе зурочити та підхопити каліцтво, — Матусевич обережно пробіг пальцями по струнах і скривився на почуте. — Я знаю кількох потрібних людей у Києві. Вони допоможуть із будь-яким божевільним задумом, що несе бодай мізерний шанс убити безсмертного покидька.

Він заходився підкручувати струни.

— Київ? Ти кажеш про обложену столицю чи якийсь інший Київ?

— Потрапити туди можна, якщо знати дорогу. Я проведу вас крізь ту діряву облогу так, що жоден ординець не помітить.

— Очманіти! — висловила Катря спільну думку. — А як вони поставляться до того, що ми — недобитки Сірого Ордену?

— Та хоч розпусні чорниці! Всім плювати, — водночас Василь правив звучання струн. — Ох, друзі, у такі вечори починаєш вірити в існування долі! Недарма вона познайомила нас, а тепер звела сьогодні! Попереду чекають геройські діяння, про які наші нащадки складуть думи.

— Починаються кобзарські співи, — Гнат кинув спорожнілу пляшку за спину.

— Які вам доведеться слухати, бо відмовитися від моєї допомоги неможливо.

Пилип, який давно покинув гру на варгані, полишив спроби вловити різницю між звуками до і після кобзаревого втручання, і поцікавився натомість:

— Чому неможливо?

— Бо ви тепер знаєте про мою агентурну роботу, а це неприпустимо для таємного шпика.

Найбалакучіший шпигун, якого я бачив, подумав Олефір.

— Слабка аргументація, але ми радо приймемо твою допомогу, — відповів Северин.

— От і чудово, — сказав Василь чи то у відповідь Чорнововку, чи то налаштованим струнам.

— Коли шпигуєш для пана гетьмана, то й платню мусиш отримувати відповідну, — зауважив Пилип. — Навіщо розважати людей за жменьку шелягів?

— Бо то моє покликання, — стенув плечима кобзар. — Оповідати казки, співати пісні, звеселяти і заспокоювати народ у найтемніший час життя — така моя стежка. Заради цього я йшов у кобзарі!

— Тоді заспівай нам, друже. Давно ми не чули сіроманської думи...

Василь тільки цього і чекав. Кашлянув, пробіг пальцями по струнах, помовчав у кількасекундному зосередженні. Разом із піснею ожили давні спогади: перший візит до Києва, новенькі золоті клямри на чересах, веселий Савка змушує тринькати гроші на всілякі дорогі абищиці, навколо громаддя каменю й скла, безперервна метушня і гамір... Великі міста ніколи не подобалися Пилипу, але той візит він згадував із ніжною радістю.

Не бачити раю, не мати спокути,

Поляжу навіки, до нені прикутий.

Зійду в небо синє дубком чорнолистим,

Вберусь восени у червоне намисто.

Високий чистий голос, що майже не змінився від їхньої першої зустрічі. Сумна, тужлива мелодія, зіткана невідомим митцем. «Дума сіроманця». Скільки місяців її ніде не співали? Після вироку Сірому Ордену будь-які пісні про характерників були заборонені.

Стоятиму сам на великому лузі

Спекотного дня навідають друзі.

Ляжуть у тінях густих спочивати

Шляхетні та вільні мої сірі браття.

Наступного дня продовжили шлях до столиці. Василь їхав разом із Катрею, безперервно сипав жартами, Іскра посміювалася, Северин удавав, наче ревнує, і навіть похмільний Гнат не псував настрою піднесенішого, ніж зазвичай. Тривога, що наближалася зі столичними мурами, розтала після неочікуваної зустрічі з кобзарем.

Посеред великого перехрестя стирчала нещодавно врита паля.