Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

— Ні, що ви, королево. Ваш дім гідно дбав про амулет, звісно. Але ви маєте рацію щодо занепокоєння. Мушу попередити, що справа таємна та те, що я вам скажу, має залишитись у стінах цієї зали.

— Що ж, можете про це не переживати.

Королева дала знак, та залу покинула уся її свита, включаючи охоронців, які відійшли до самих вхідних арок, а звідти навряд чи можна було щось розчути.

— Річ у тому, що один з домів втратив амулет.

— ХА! — перервала мене Дарія, зухвало сплеснувши руками. Я аж здригнулася від самовдоволеного та різкого смішка.

— Це вогневиці, чи не так? Я попереджала, що їм не вистачить міці захищати таку сильну й дорогоцінну святиню! Не можна було їм довіряти! Чи це феї? Ну звісно ж… Такі дрібні істоти ледве можуть подбати про свої крила…

Ти ба… Яка зверхня особа! Усі їй дрібні й нікчемні… Щось вона мені все менше подобається.

— Дім, що втратив святиню, робить усе можливе, щоб викрити злодія та повернути артефакт. Ми ж тим часом з Лесаною попереджаємо інші доми про небезпеку.

— Ха, тут можете бути спокійні, Берегине! Амулет під надійною охороною.

Ще один зухвалий смішок пролунав вже спокійніше, з меншою іронією та самовдоволенням. Угу, знаємо ми таких. На словах одне, а як доходить до справи — то я не я і корова не моя.

— Те саме мені казали феї…

— Ходімо зі мною, ви пересвідчитеся самі! Але тільки ви! Жихарка лишиться тут — беззаперечно мовила вона. Я й слова не встигла вставити, як Нереїда владно повела руками в бік моєї кулі й та, охоплена несподіваною течією, рушила з місця так різко, що я ледве втрималася на ногах. Дарія попливла залами, потягнувши й мене за собою. Куля жихарки лишилася десь далеко позаду.

— Артефакт недосяжний, можете бути певні, Берегине! — запевняла вона на льоту, задоволено здіймаючи течію за собою та уводячи мою кулю вглиб палацу.

Ми пливли то вниз, то вверх, повз рифи й водоростеві плантації, залишивши межі палацу. Навколо ставало все менше нереїд, а скоро не можна було побачити ні душі. Навіть риби тут не водилися. Вогники у кулях знов засвітилися, адже видно було лише осяйну корону Дарії, що виблискувала попереду, та її блискучу сукню, що випромінювала світло навіть у непроглядній темряві.

Напевне вона права. У таку безодню точно ніхто не сунеться. Навіть якби хтось запитав мене, де ми знаходились, я б точно нічого не відповіла, бо жодних розпізнавальних знаків тут годі й шукати. Ні дороговказів, ні напрямків руху. І як вони тут орієнтуються взагалі? Нарешті ми підпливли до кам'яної стіни, яка несподівано вигулькнула перед нами.

Дарія доторкнулася до декількох каменів на поверхні скали, яка уходила кудись вглиб у безодню та високо вверх до самої поверхні моря, і камінь розгорнувся ущелиною перед нами. Ми прослизнули повз двох величезних колон. Я відчула, як стінки моєї кулі труться о стіни, замружившись від напруги. Що як моя повітряна оболонка не витримає та лусне? І нащо я тільки взялася за це? Серце шалено калатало. Обіймаю себе руками, присівши на коліна, та намагаюся навіть не рухатися, не зводячи очей зі стінок кулі, що притискаються до скелястих виступів, проковзуючи повз гострі камені та виступи. Раптом приємне тепло огортає плечі, наче щось рідне й знайоме пригортає мене до себе. Це ти, Богданчику, я знаю… Дякую тобі, що допомагаєш мені, що не лишаєш у лиху годину. Тепер мені спокійніше. Я впевнена, що я в безпеці.

Коридор стає дедалі вужчим, аж поки не приводить нас до більш просторої печери — вглиблення між колонами, з-поміж яких ми протискалися. Ми зависаємо у воді.

Дарія сплескує руками, доторкається до однієї колони, потім до протилежної, і я відчуваю поштовх. Потім ще один, і ще один. Наче з глибин морських пробивається вулкан. Колони заворушилися, куля затремтіла. Німий вигук зірвався з губ. Здається, що тут і закінчаться мої пригоди.

— Кракене, пробудися! — наказує Дарія та розводить руки в сторони, закинувши голову догори.

Посеред стіни розверзається величезна діра, яка стає дедалі більшою вирвою та затягує нас у середину темного виру. Ой, мамочки, ніяка це не печера…