Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Чоловіче, він у цьому впевнений. Там не було ні привидів, ні духів, жодних дурниць. Каже, що той йшов біля хати Клімкевичів, але ніби підкрадався, що було дивно, бо була середина ночі. А я подумав, що, можливо, він побачив тебе.

– Це як? – запитав я здивовано.

– Знаєш, може, ти виліз у вікно, щоб її батько вранці тебе не знайшов, я відразу ж так і подумав.

Я дивився на них, веселих нашою розмовою, з підсиленою горілкою радістю, написаною на їхніх обличчях. Я теж сміявся, хоча мав би відчувати лише смуток, чи не так?

– Аліція мертва, – раптом сказав я, але це не справило на них ніякого враження.

– Ти її заїздив? – запитав Пшемек, наливаючи горілку.

– Вона і справді мертва, – сказав я, протягуючи руку до склянки. – Вбивця вночі зайшов до неї додому і розбив їй сокирою голову, як і її матері. А батька її вбив у домі Анджейка. Теж сокирою.

– Про що ти, холера, пиздиш, Міхале?! – сказав Мєтек, захлинувшись випитою горілкою.

– Тому так важливо, щоб твій батько згадав, кого він бачив, – сказав я, дивлячись на Пшемека. – Це може мати вирішальне значення.

– Так ти не жартуєш, – ствердив Пшемек.

– Але ніхто не знає, усі б про це говорили, – продовжував Мєтек, червоніючи на обличчі.

– Ситуація така, що це повинно залишитися в таємниці, – сказав я і додав формулу, яка гарантувала, що новина швидко пошириться по населеному пункту. – Так що не можна нікому про це розповідати.

У сараї панувала тиша, а це траплялося не часто, зазвичай його наповнювали наші голоси, молоді, трохи надто гучні через випитий алкоголь, сповнені хвастощів і планів на власне життя. Але сьогодні не було чим пишатися, а життєві плани ніби ховалися в підвалі за дверима жорстокої реальності, як дорожня валіза після повернення з відпустки, за якою ми протягнемо руку лише через рік.

Я розповів їм про усю подію в подробицях. Чи це була дія горілки, чи бажання поговорити, точно не знаю. Мій розум раптом перестав потопати в горі та відчаї через втрату моєї нареченої, тому що я дав йому щось інше, а він  вже прикрасив історію так, щоб моїм двом друзям було ясно і незаперечно, що за всім стоїть Анджеєк. Замість того, щоб сказати, що він сидить на ліжку з закривавленими руками, я описав його зухвале обличчя і те, що кров все ще капає з його пальців. Я зобразив його розгубленість і безпорадність як погану акторську гру та бичування божевільного. Який сенс у всьому цьому? Тому що вони мало знали, ще менше бачили, і я мав привести їх у той стан, у якому я перебував певний час. Наприкінці я, звісно, ​​додав, що Янек вважає, що він не вбивця.

– От же хуя шматок, – прокоментував Пшемек, розливаючи решту горілки в склянки. – Більш того, я вважаю, що вони в змові.

– Хто? – запитав я.

– Ну, Анджеєк і твій дядько, – пояснив він. – Він прикривається міліцейським посвідченням і захищає спільника. Сюди прийде міліція з Єлєньої, приїдуть його друзі, Анджейка заарештують, а він своїми хитрощами витягне його з тюрми, от побачиш, згадаєш мої слова.

– Але яка б у них була мета? – скривився Мєтек, кусаючи огірок. – Тип раптом приїжджає сюди і вбиває дівчину?

– А звідки ти знаєш, що вона робила там, в Єлєній Гурі? – запитав Пшемек. – Можливо, до нього просто їздила.

– Він служив у Варшаві, – вставив я.

– Служив, чи казав, що  служив? – спитав Пшемек, піднявши палець. – Він раптово приїхав сюди на Різдво, без попередження? Ну хто так робить? Він би хоч телеграму надіслав.

– Факт, – погодився Мітек.

– На мою думку, то вона їздила туди, щоб відвідати його, – продовжив Пшемек. – А Анджеєк усе знав і тепер удає, що здивований, таким був їхній план. Та заспокойся, ти віриш, що він цілий рік за нею бігав, думав, що вони пара, і не відчув, що вона йому роги наставляє? Повна нісенітниця, більшої я не чув.

– Але навіщо йому її вбивати? – запитав Мєтек. – На яку холеру? Що наша бідна Анула такого йому зробила, га?

– Він зробив це з нею, – вставив я. - Дитинку.

– Про що ти пиздиш? – Мєтек похитнувся на табуретці. – Що це сьогодні, день новин? А звідки ти знаєш, що вона вагітна?

– Янек оглянув тіло, – пояснив я. – Я сам це бачив, у неї було пузце.

– Бачите, все тримається купи, – сказав Пшемек. – Він приїхав до неї на Різдво, може, навіть обіцяв відкритися і представитися матері, а потім дізнався про дитину, і бах!

– Але вони були на пастушій месі, і кожен з них ставився до одного, як до незнайомого, – сказав я.

– Прикидалися, – зневажливо махнув рукою Пшемек.

– Добре, нехай буде так, – сказав Мєтек. – Давайте припустимо, що Янек і Анджеєк у змові, вони вбивають і прикривають один одного. Що ми можемо з цим зробити? Ми будемо стояти посеред селища і кричати, що знаємо правду? Хто нам повірить? Ніхто, тільки пальцем по лобі постукає.

– Правильно, – кивнув я, зітхнувши.

– Нам, звичайно, ніхто не повірить. – Пшемек кивнув головою, потім сунув руку за спину й викопав із сіна банку самогону.

– Ну, бачиш, нічорта ми зробити не можемо, – сказав на це Мєтек.

– О ні, дорогі друзі, – відповів Пшемек із широкою посмішкою. – Ми можемо зробити дуже багато.

– Що ви маєте на увазі? – запитав я, відчуваючи, що мій план починає працювати.

– Люди повірять лише одній людині, – із загадковим обличчям відповів він.

– Бернардові? – згадував Мєтек.

– Анджейкові, – сказав Пшемек.

– Але… – Чесно кажучи, я був приголомшений, тому що думав, що у мене все йде добре, але, мабуть, доведеться починати роботу заново. Хлопці повинні були розпустити язика в селищі, щоб люди почали бунтувати, а не плести якісь нісенітниці.

– Пшемек, – сказав Мєтек. – Незважаючи на те, що я тебе люблю, я думаю, що ти трохи з'їхав з глузду. Міхал чітко сказав, що хлопець не зізнався. Він прикидається ідіотом і нещасним, зрадженим, спустошеним після втрати коханої.

– Нічого я не з'їхав, – запротестував той. – Він прикидається і бреше, бо не боїться. Він у змові з міліціонером, який захищає його дупу, чи не так?