Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

— Чому? Яка різниця заміжня я чи ні? — заперечую несміливо крізь сльози, що замулюють очі. — Я не знаю, чого саме зараз хочу, але точно не цього. Заміж без кохання я не піду.

Максим якийсь час мовчить. Просто дивиться на мене здивованим поглядом. Він ніби не чекав, що я так завзято чинитиму опір. Чесно сказати, я сама від себе такого не очікувала. Гадки не маю, що на мене найшло.

Не знаю, як я буду ростити майбутню дитину сама, як навчатимусь чи працюватиму… Але все одно не хочу, щоб мене ось так, мов порося на заклання віддавали, тому що так правильно в очах громадськості.

— Поліно, — нарешті каже він, — я просто намагаюся зробити якнайкраще для всіх. Ти не можеш залишатися тут сама, без підтримки.

— А бабуся що, не підтримка? Ти не маєш уявлення, як ми живемо, Максиме. Ти нічого не знаєш про мене, як і я про тебе. Чого раптом в тебе така гостра потреба, щоб я кардинально змінила місце проживання?

Бабуся плескає по столу долонями, не даючи Максимові вставити й слова.

— Про переїзд думатимеш тільки після весілля, Поліно! Більше нема про що з ним тут розмовляти.

Вона сидить, схрестивши руки на грудях. Її погляд говорить про все без слів: недовіра, роздратування та всепроникна суворість.

Максим відкидається на спинку стільця, прикриває очі рукою на кілька секунд. Тиск з боку моєї бабусі чавить і його. Через секунду він повільно встає, відсуваючи стілець.

— Можна ми з Поліною поспілкуємось наодинці?

Бабуся пирхає голосно, але і не думає рухатися з місця. Від її багатозначного важкого погляду, кинутого в мій бік, мені знову стає соромно. Вуха горять за свою літню поведінку, за сьогоднішній візит Максима, за суперечку про моє майбутнє.

Обіймаю себе за плечі, щоб хоч якось захистися від її засудження.

— Ба, — зітхаю я, — ми з Максимом пройдемо до моєї кімнати, щоб спокійно поговорити. Будь ласка, — підіймаю на неї винний погляд, — не гнівайся.

Похитавши головою, на щастя, вона все ж махає рукою на знак згоди. Бурмоче щось невиразне під ніс. Швидше за все про те, що нічого хорошого з цього тет-а-тет не вийде. Проводить нас несхвальним поглядом.

Максим крокує за мною коридором. Моя кімната хоч і досить маленька за площею, але все одно затишна та акуратна. Я люблю порядок, тому намагаюся, щоб усі речі по можливості одразу лягали по своїх місцях.

На стіні над столом висять кілька світлин: я в костюмі сніжинки, у сукні принцеси, з батьками, з бабусею і, звичайно, з Машею. Максим уважно їх розглядає. Його руки заховані в кишенях штанів, а плечі розслаблені.

— Це ти? — він вказує на одну з фотографій, де я, зовсім маленька, гордо тримаю букет у руках на якомусь шкільному заході.

Киваю, не в змозі знайти слів. У грудях росте якесь дивне хвилювання через те, що він звернув увагу на надто особисту частину мого життя.

— Навіщо ти тут? — тон запитання виходить різкішим, ніж я планувала.

Максим обертається і спокійно відповідає:

— За тобою приїхав.

По спині пробігає дивний холодок.

— Мені нічого від тебе не потрібне.

Максим робить крок уперед, скорочуючи дистанцію між нами. Завмираю від несподіванки. Він обережно відкидає частину мого волосся за спину, ковзає пальцями вздовж шиї, окреслює лінію підборіддя.

— Хіба? — У його потемнілих зіницях бачу своє відображення. — Тоді навіщо знайшла мене і написала?

Легка посмішка торкається куточків його губ. Відчайдушно намагаюся знайти логічне пояснення своїм діям, але в голові витає лише одна, правдива — я хотіла, щоб він приїхав.

— Батько повинен знати, що в нього буде дитина. Хіба ні? — випалюю я, застрягши очима на його вустах.

Максим мовчить кілька секунд, його погляд пропалює мою шкіру. Не наважуюсь підняти очі. Він несміливо стосується мого живота.

— Але ж ти не тільки через це написала.

Там, де його пальці торкаються шкіри, тіло наче електричний струм пощипує. Делікатно і досить зворушливо. Дихати боюся.

— Чому ще, на твою думку? — Мій голос зривається на хрип. — Ти одружуєшся з іншою, у тебе налагоджене життя. Навіщо мені нав'язуватись?

Максим різко усувається, переводить погляд у вікно.

— Весілля не буде, — карбує жорстко.

Випрямляюсь як по струнці.

— Чому? — Перепитую, намагаючись осмислити почуте. — Через мене? Чи дитину?

Максим дивиться кудись у далечінь. Він явно не збирається обговорювати зі мною деталі своїх стосунків з іншою.

— Певною мірою, — нарешті видає він ухильну відповідь.

Не знаю що думати. Все настільки заплутано і дивно, що я гублюся у відчуттях. Інша дівчина, мабуть, зраділа б, що чоловік, який їй до вподоби, покинув наречену і пропонує тобі  з'їхатися. Але я…

Я ще сильніше починаю сумніватися у тому, чому він тут.

— Я все одно нікуди не поїду, — говорю якомога спокійніше, намагаючись міркувати розважливо. — Ні в Одесу, ні кудись іще. У мене тут налаштоване життя, Максиме. Навчання, бабуся, друзі... Я не можу просто взяти й все кинути, бо тобі так зручніше. Якщо хочеш допомагати, то, будь ласка. Приїзди, приїдь, ходи зі мною до лікаря, будь співчутливим тощо. Але... Ти сам казав, що для тебе наш зв'язок був лише незначною інтрижкою. То що з того часу могло змінитися?