Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Мосіков кинув погляд на залізничну колію, де лежали тіла двох вбитих диверсантів. Потягом їх пошматувало, і взагалі було незрозуміло, що ж там на рейках зараз лежить: чи людські тіла, чи труп якогось звіра.

— Тьфу ты… — невідомо чому сплюнув Мосіков.

Самсонов підійшов до пенька та сунув за пазуху брикет вибухівки.

— А это зачем? — запитав Мосіков.

— В хозяйстве всё пригодится. Опять же доказательство, что мы диверсантов шлёпнули…

Вони заквапилися уздовж залізничної колії. Там, попереду, куди вони так поспішали, гриміли вибухи — літаки продовжували полювання за бронепоїздом. Таку громилу не сховаєш, зверху все видно. Коли червоноармійці вибігли на узлісся, то побачили жахливу картину. Вокзал, вантажний склад, у якому розташувався госпіталь, були розбомблені вщент. Бронепоїзд, намагаючись втекти від літаків, відстрілюючись з кулеметів та зеніток, набирав швидкість і догнати його не було ніякої надії.

— Мать твою… — лайнувся Мосіков, — а мы?

І вони побігли до вокзалу. Все, що могло тут горіти, горіло. Горів провалений дах, вікна, у яких першим же вибухом повибивало шибки, підлога… Завалені стіни складу поховали під собою усіх.

— Эй, славяне! Есть кто живой? — Мосіков спробував підійти ближче, але полум’я палахкотіло занадто сильно. Довгі язики видувало у вікна, і вони обпікали здалеку нестерпним жаром. Догори здіймався майже прозорий дим: літо було спекотне, усе висохло і горіло легко та швидко.

— Да какой тут к чёрту живой!.. — махнув рукою Самсонов, — тут давно всё поджарилось, как в печи…

— Нет, ты… — закінчити свою думку Мосіков не встиг, почувся тріск мотоцикла.

— Бля… Немцы!

Вони кинулися бігти навмання, намагаючись як можна швидше дістатися до першої хати, щоб там заховатися чи втекти городами. Коли попереду на землі здійнялися маленькі фонтанчики, то бійці одразу й не здогадалися, що то німці стріляють по них. Наступна черга була спрямована трохи вище і зрізала кілька гілок бузку, але було вже пізно: втікачі забігли до якогось двору та заховалися за хату. Нетовстий саман, з якого були зроблені стіни, кулі прошили наскрізь, і з хати вибіг переляканий господар.

— Ви хто?.. Ви що?.. Геть звідси! Мені дітей постріляють! Геть!!!

— Спрятаться… Отец, помоги спрятаться!..

— Геть! Вовкулаки… Сюди! Сюди!! Панове німці! Сюди!!! — загорлав господар з ґанку.

— Ах ты ж гад… — пробурмотів Мосіков, — какой же гад!

Він почав рвати з плеча гвинтівку, а Самсонов тягнув його за гімнастерку:

— Да ну его… Потом сочтёмся! Бежим!!!

Мосіков плюнув спересердя, і вони з усіх сил побігли до лісу, що бовванів за околицею. Ховаючись то за хатами, то за стодолами, то за поодинокими деревами, благополучно добігли до узлісся. Спершись на дерева відхекувалися, витираючи рясний піт, хвилин п’ять.

— Ушли… Но какой гад, а? Пристрелю, собаку! Дождёмся вечера, хату спалю… — нарешті, трохи віддихавшись, пробурмотів Мосіков.

— Да ну его… В селе, поди, немцы давно! Нарвёмся, ещё… Пошли вдоль пути. Бронепоезд пошёл на Тернополь, может, догоним? — запропонував Самсонов.

Години за дві вони вийшли до залізничної колії і пішли вздовж неї. Кілька разів бачили у небі хрестаті літаки, що хвилями йшли на схід. Важко гули бомбардувальники, пронизливо, наче велетенські комарі, дзижчали винищувачі.

— А наши где? Столько ж самолётов было! Тучи… И ни одного в небе… Наши ж где? — розпачливо, з тугою у голосі, запитував невідомо кого Самсонов.

— Самсон, кончай ныть! — вкотре обірвав його Мосіков, але той похитував головою, заплющивши очі, і наче молився:

— Наши ж где?

Сонце падало за обрій. Сутеніло. Хотілося їсти до нестями, але з собою не було нічогісінько, навіть пліснявого житнього сухаря. Почали набридати комарі, і бійці раз по разу ляскали себе то по обличчю, то по литках, то по плечах.

— Комары какие-то двухмоторные… Гимнастёрку протыкают… — пожалівся Мосіков.

— И то правда… Им-то всё равно, война, не война… Лишь бы крови напиться… Слушай, Мосиков, жрать хочется — сил нет. Тебя ж старшим назначили? Озаботься питанием личного состава…

— Да ну тебя, Самсон! У самого кишки марш играют…

— Может, в село зайдем? Попросим чего-нибудь? Или украдём… А то ведь ноги с голодухи протянем!

Мосіков із сумнівом глянув на хати. Наближався вечір. Здавалося, що живіт прилип до хребта довіку. Відчуття голоду було таке, що їв би та їв, поки б тріснув, а потім ще їв…

— Не верю я этим западенцам… Чёрт его знает, кто в селе? А вдруг немчура? Сдадут же, суки… Как пить дать сдадут! Но в одном ты, Самсон, прав: не будем жрать — все равно ноги протянем. Так что идём, пока ещё видно. К крайней хате, вон к той…

До хати було метрів із триста. Ні в одному будинку не світилося, мабуть, мешканці боялися накликати чи бомбу, чи просто постріл. І тиша… Над селом висіла така тиша, наче не було жодної живої душі, навіть собака не загавкав, коли бійці підходили з боку городу до обраної хати. Спочатку уважно озирнулися навкруги, наче усе спокійно. Тоді Мосіков легко постукав у шибку.

— Эй, хозяин! — тихенько покликав він, — есть кто дома?

Легко рипнули двері:

— Кого принесло? — почувся голос з вельми негостинними інтонаціями, — швендяють… Швендяють… Коли ви всі вже повиздихаєте?

На ґанок вийшов господар, високий, широкоплечий. Відчувалося, що під сорочкою перекочуються міцні опуклі м’язи. Мабуть, відчуваючи свою силу, і розмовляв він спокійно та впевнено, нікого не боячись і без огляду на те, що стояв перед озброєними людьми.

— Ну? — коротко запитав, непривітно дивлячись на бійців.

Мосіков скривився і з ваганням глянув на Самсонова, мовляв, бач, як зустрічають? Але відчуття голоду пересилило.

— Слышь, хозяин, дай пожрать что-нибудь, а? Сил нет, как жрать хочется… Вторые сутки эдак вот… Не жрамши…

— Як ваша зверху була, так і слово таке забули: господар… А зараз, як приперло, так хазя-а-аін, — перекривив російське слово господар хати, — нема у мене для вас нічого! Геть звідси! Вас за сьогодні чоловік з двадцять було, усім давати, сам з голоду здохнеш! Та й не хочу я вам нічого давати! Ви в нас півсела у Сибір запроторили,[32] ось зараз туди і топайте, там вас і нагодують…

— Ах, ты ж!.. — задихнувся від ненависті Мосіков і рвонув гвинтівку з плеча, — мы за тебя кровь проливаєм…

— Та невже? — насмішкувато запитав господар і додав, — нумо, хлопці!

У ту ж мить розчахнулися вікна, і з них висунулися дула трьох гвинтівок.

12 3 вересня 1939 року до початку 1941 року населення у приєднаних до СРСР територіях Західної України скоротилося на 400 тисяч чоловік (htth://news2000.org.ua/print?a=/paper/40926)

— Кажу вам, геть! І дякуйте Богові, що в мене сьогодні день народження, не хочеться