Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Довго ви вже не протримаєтеся! — тріумфально вигукнув його суперник і подвоїв атаку. — Моліться, якщо вмієте. Бо зараз ви постанете перед Творцем!

Я вхопила обома руками ручку шпаги і рвонула вперед, ігноруючи відчайдушний погляд Ґідеона. Чужинці не почули, що я наближалася, мою присутність вони помітили тільки тоді, коли моя шпага увійшла в чорне вбрання на спині одного з незнайомців, не зустрівши ні найменшого спротиву, майже беззвучно. На якусь хвилю я зі страхом подумала, що схибила і поцілила, ймовірно, в проміжок між ліктем і тілом, але потім чоловік захрипів, впустив зброю і повалився на землю як підтятий. Тільки коли він упав, я і собі випустила шпагу з рук.

О Господи…

Ґідеон скористався секундною розгубленістю другого чоловіка, щоб завдати йому удару, від якого той теж упав на коліна.

— Ти з глузду з'їхала? — закричав він мені, відкидаючи ногою зброю свого суперника і спрямовуючи вістря своєї шпаги на його горло.

Той умить зм'якнув.

Будь ласка… помилуйте мене, — сказав він.

Мої зуби зацокотіли.

Не може бути!.. Ні, я не прохромила тільки-но шпагою людину. Ця людина хрипіла. А другий, здавалось, ось-ось заплаче.

— Хто ви і чого ви від нас хочете? — холодно запитав Ґідеон.

— Я зробив тільки те, що від мене вимагали. Прошу!

— Хто від вас чого вимагав? — під вістрям шпаги на шиї чоловіка виступила крапелька крові. Ґідеон стиснув губи, ніби йому насилу вдавалось утримувати шпагу.

— Я не знаю ніяких імен, присягаюся! — спотворене страхом обличчя поволі розпливалося перед моїми очима, зелені луки закрутилися довкола мене, і з якимось полегшенням я впала в цей вир і заплющила очі.

Розділ тринадцятий

Із таємних записів графа Сен-Жермена

Я м'яко приземлилася на свої спідниці, а от піднятися знову було мені не до снаги. Здавалося, всі кістки в моїх ногах порозчинялися, мене всю трусило, і клацали зуби.

— Вставай! — простягнув мені руку Ґідеон. Шпагу він уже застромив за пояс. Здригнувшись, я побачила на ній засохлу кров. — Хутчіш, Ґвендолін! Люди дивляться.

Був вечір, уже давно стемніло, але ми опинилися під якимось ліхтарем у парку. Бігун у навушниках протрюхав повз нас підтюпцем, кинувши здивований погляд.

— Хіба я не казав, щоб ти не висовувалася з карети! — Оскільки я не реагувала, то Ґідеон схопив мою руку і поставив мене на ноги.

Я пополотніла.

— Це було вкрай легковажно… і… абсолютно небезпечно і… — він глитнув і втупився в мене — і, чортяка тебе забирай, дуже сміливо!

— Я думала, що відчуваєш, поціливши в ребро, — сказала я, клацаючи зубами. — Я не знала, що це буде наче… наче розрізаєш торт. Чому в нього не було кісток?

— Напевно, були, — сказав Ґідеон. — Тобі пощастило, ти потрапила кудись між них.

— Він помре?

Ґідеон знизав плечима.

— Якщо укол був чистий, то ні. Але хірургія у XVIII столітті — це зовсім не те, що показують в «Анатомії пристрасті»[50].

Якщо укол був чистий? Що це означає? Як укол може бути чистим?

Що ж я накоїла! Можливо, я щойно вбила людину!

Через цю думку я знову мало не опустилася на землю. Але Ґідеон стискав мене, мов лещатами.

— Ходімо, нам треба повернутися в Темпл. Вони за нас хвилюватимуться.

Очевидно, хлопець знав, де ми перебуваємо, — він цілеспрямовано повів мене доріжкою, повз двох жінок, які вивели погуляти песиків і витріщили на нас очі.

— Будь ласка, припини клацати зубами. Це звучить моторошно, — зауважив Ґідеон.

— Я вбивця, — відповіла я.

— Ти коли-небудь чула щось про самооборону? Ти захищалась. Або, власне, захищала мене, краще сказати.

Він криво посміхнувся, і в мене майнула думка, що ще годину тому я б присягнулася, що він ніколи не зможе визнати нічого такого. Він і не визнав.

— Не те щоб це було потрібно… — сказав він.

— Ого, не потрібно! Що з твоєю рукою? Либонь, таки поранився!

— Загоїться, поки весілля скоїться. Доктор Вайт вилікує.

Деякий час ми мовчки бігли поруч. Холодне вечірнє повітря йшло мені на користь, хвилювання потихеньку заспокоювалося, і клацання зубів припинилося.

— Мені серце так і тьохнуло, коли я зненацька побачив тебе, — сказав врешті-решт Ґідеон. Він відпустив мою руку. Вочевидь, відчув, що я тепер сама триматимуся на ногах.

— Чому в тебе не було пістолета? — накинулася я на нього. — Його ж мав той, інший!

— У нього було навіть два, — кинув у відповідь Ґідеон.

— Чому ж він ними не скористався?

— Скористався. Він застрелив бідолашного Вільбура, а другим пострілом мало не поцілив мене.

— А чому він більше не стріляв?

— Бо в кожному пістолеті одна-єдина куля. Практичні маленькі револьвери, які ти знаєш зі стрічок про Джеймса Бонда, ніхто ще не винайшов.

— Але зараз їх уже винайшли! Навіщо ти береш у минуле якусь дурнувату шпагу, а не нормальний пістолет?

— Я ж тобі не якийсь підплачений душогуб, — відповів Ґідеон.

— Але ж це… Я маю на увазі, яка тоді перевага у того, хто прибув із майбутнього? О! Ось ми вже й тут! — Ми добігли точно до Епслі-Гауза на розі Гайд-парку. Вечірні перехожі, бігуни і собачники поїдали нас очима.

— Ми візьмемо таксі до Темпла, — мовив Ґідеон.

— А гроші в тебе є?

— Звісно, немає!

— А в мене є мобільник, — сказала я і дістала телефон із корсета.

— Ага, срібна скринька! Я щось таке й підозрював! Ти дур… Дай-но сюди!

— Агов! Він мій!

— Ну і що? Хіба ти знаєш номер? — Ґідеон уже набирав.

— Вибачте, моя дорогенька. — Літня жінка смикнула мене за рукав. — Я просто мушу запитати. Ви часом не з театру?

— Е-е-е… авжеж, — відповіла я.

— Ах, я так і думала. — Дама насилу утримувала на повідку свою таксу. Такса рвалася в бік іншого собаки за кілька метрів од нас. — У вас напрочуд справжній вигляд, тільки модельєри вправні зробити таке. Знаєте, замолоду і я багато шила… Поллі! Не тягни ти так!

— Вони нас зараз підберуть, — сказав Ґідеон, повертаючи мені телефон. — Ми пройдемо вперед до рогу Пікаділлі.

— А де можна помилуватися вашою постановкою?

— Кхм… на жаль, сьогодні ввечері була остання вистава, — сказала я.

— О, як шкода.

— Справді, мені теж.

Ґідеон тягнув мене далі.

— До побачення.

— Не розумію, як ці чоловіки могли нас знайти. І який наказ міг змусити Вільбура відвезти