Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Під гору хлопці йшли пішки; Василь попросив розв’язати йому руки: хіба він убив кого, запитував кадета. А ще: «Людей з нашого села багато — сміятимуться...»

Косо, з іскрою злоби на чоловічках, подивився на Василя один з конвоїрів.

— Шагай, дрянь! — І перекривив, ніби навмисне шикеряючи Василевими словами — «Людей наших багато — сміятимуться!» Не в пору, милый, о чести вздумал! — додав він.

І мовчки йшли закуреною порожняком дорогою. А Василеві жаль якийсь підкотився клубком і в горлі став, аж схлипнув важко: хотів, бач, Смолярчук на місті покласти його... А кадет, виходило так, тільки догани не схотів собі — отаке дешеве його, Василеве, життя! І твердо, рішуче сам собі подумав: «Ні, коли б уже на те йшлося, то його паляницею не злякав би!..»

— Комуністів ведуть... Комуністів ведуть! — загукали з усіх боків підводчики.

Мобілізовані з околичних сіл, з кіньми й возами, вони вкрили базар, вулиці й завулки; довгою валкою простяглися аж ген-ген на биту Чумацьку дорогу: підвозили хліб до залізниці.

Залякані карами й нагаями, селяни вдавали тихих і покірних людей, які готові робити всяку роботу, усе, чого тільки забажається панам офіцерам. Воно, звичайно, краще було б, щоб вони — піївчани, матусівці, красняни — зовсім не встрявали в війну! Хай б’ються так: хто кого подужає, тільки щоб без них билися... Ну, а коли вже мобілізують, треба їхати — нічого не вдієш!

«Комуністів ведуть!..» підбадьорило дядьків: десь близько фронт — раз, а по-друге — з ними доступніше говорити; правда, вони теж не зрікаються підвід... Але можна ж, наприклад, божитися й хреститися: «Товариші дорогі, я ж за Денікіна так постраждав уже, що думав — села й дітей не побачу!..»

І, дивишся, змилуються: дадуть твою чергу іншому комусь. З ними треба вміти говорити!

А тим часом, коли близько фронт, то можна втекти з обозу сьогодні ж таки!

Підводчики обступили Гандзюків з усіх боків.

— Хе, це ж парубки якісь! — промовив один дядько, і вся його цікавість раптом зникла, як і не було її: він заклопотано пішов готувати коні.

Тільки піївчанам цікаво було, яку зустріч зробить хлопцям штабс-капітан Мічугін?

Адже Смолярчук так погнав кіньми до волості, що курява стовпом стояла на базарі, а він усе нахвалявся, що не випустить Гандзюків живцем звідси! Отож пильнували піївчани найменшої дрібниці з цієї зустрічі. Вони знали: страшна слава ходить про штабс-капітана Мічугіна.

— ...Кто отказывается ехать? — несамовито кричав він на ґанку, розмахуючи своєю дротяною нагайкою.

Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами, штабс-капітан Мічугін схожий був з обличчя на пса: така ж будова щелепів, такі ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, як у собаки, яка звикла кусати спотайна.

Зодягнений був у тонкого сукна черкеску, підперезану срібним пояском; на рукаві — вовча пащека з висолопленим язиком.

Ні, дядько, хай Бог боронить штабс-капітана, не зрікається їхати! Хто це їм сказав таке?.. От люди!.. Один одного топлять. Правда, йому, дядькові, аж кричить забрати гречані копи з поля, але коли таке діло, то снопи ще й підождуть, правда ж? Ні, він не зрікається їхати, — хто це їм сказав таке?..

До землі припадає невідомий дядько і, так задкуючи, крок за кроком, підводить голову аж у гурті своїх-таки селян.

— Ой гадюка ж! — стиха каже він. — Поїду, нічого не вдієш!

І розводить руками. А до штабс-капітана — коменданта волості — підбігає кадет, рапортує:

— Прибыл в ваше распоряжение...

Мічугін простягає здивованому унтер-офіцерові руку. Вітається.

— ...Два вора, ваше высокоблагородие, — говорить кадет. — Доставил по поручению господина подполковника Земцева...

Усміхається Мічугін. Але в цю хвилину, безцеремонно розштовхуючи цікавих, наперед Гандзюків стає, червоний, як буряк, з обурення, Кирило Смолярчук.

— Поздоров Боже, — каже він, тримаючи руку над непокритою головою. — Оце ж вони й є — комуністи наші! Іч, зуби скалить як, га?..

Ніхто, зрозуміла річ, не скалив тут зубів, але Кирило уміє до діла сказати.

— ...Ночью копу проса, ваше превосход... — додає він, і голос тремтить йому, як тремтів був перед підполковником Земцевим.

«Хоч би знову не став на коліна, як тоді», — думає Василь Гандзюк.

Мічугін повертає голову до унтер-офіцера кадета:

— С оружием забрали эту сволочь? — запитує, тикаючи держаком нагайки у живіт старшого Гандзюка.

— Не-ет, какое там оружие! — з презирством до заарештованих відповідає унтер-офіцер. — Обыкновенная кража. Ночью, говорит, по-бедности уворовали...

— Стрелять такую дрянь нужно, — оскаженілим голосом кричить штабс-капітан Мічугін, — а не «по-бедности...»! Беднота — у большевиков, господин унтер-офіцер! Пора уже знать зто.

— Слуш-шаюсь! — глухо одказує унтер-офіцер.

— Ого! — не втримався хтось з підводчиків, але голос його заглушив удар дротяної нагайки: вона впала з великого розмаху на широкі Василеві плечі з такою силою, що від того удару хитнувся і засичав, як від страшного болю, натовп селян; Гришка захлинувся нелюдським криком, коли побачив, як на Василеві лопнула сорочка, а тіло взялося криваво-сизою смугою.

— Ой, ой... — глухий стогін вирвався з грудей у Василя. Він намагався піднести зв’язані руки до очей — затулити очі, щоб не бачити ані людей, ані нових ударів... І ще: урятувати очі хотів.

— Оце так їх треба вчить! — приказував ще й ногою притупував Кирило Смолярчук.

Але ударів, на його здивування, більше не було.

— В арестантскую, — наказав Мічугін, — отдельно каждого, пока снимем допрос!

Він повернувся до конвоїрів, сухо сказав:

— Вы — свободны.

І пішов уздовж базару до школи, де метлявся був на високому держакові новенький, наче празниковий, трикольоровий прапор.

Кирило Смолярчук аж шиєю уклякнув, слухаючи Мічугіна; він хотів уже рушити слідом за ним, наздогнати, але роздумав і, з полегшенням зітхнувши, почав розповідати усім присутнім, якої шкоди наробили йому сю ніч Гандзюки.

— Нелегко видихатимуть вони Кирилову копу! — упали аж на порозі школи й глибоко врізалися у пам’ять Василеві чиїсь глузливі слова.

* * *

Вікна мурованої школи, де тимчасово тримали заарештованих, уже давно обгорнула темрява.

Знадвору, у вибиту шибку, смутними акордами бриніли звуки гармонії: десь під тополями грали солдати.

Василь Гандзюк давно не чув уже такої майстерної гри! Аж на пальцях витягся — так слухав: стояв коло вікна — скривлене до болю обличчя, чи то шеміла йому розрубана нагайкою спина, чи так жаль і роздум прийшли до нього