Читати книгу - "Червона зона"

Менi сперло подих. Спробував ковтнути, але не змiг. Задер пiдборiддя, щоб проштовхнути клубок, i побачив блiдо-блакитне небо, повернувся праворуч i глянув на роздiльну стiну. За стiною височiв хмарочос Гостинного двору. У деяких вiкнах я помiтив знайомi конуси телеоб'єктивiв. Я торкнув за рукав Iгоря й показав пальцем.

– Знiмають спецоперацiю, – кивнув Iгор.

Мiж мешканцiв Подолу тиждень ходили чутки, що невдовзi забудовники валитимуть квартали мiж вулицею Спаською, де ми стояли, та сусiдньою Хорива. Опустивши голову, так i не змiгши проковтнути клубок у горлi, я побачив, що ми з Улугбеком та Iгорем i ще пiвдесятка пiдлiткiв стоїмо рядком упоперек Спаської, мiж старим будинком i котлованом, який почав рити екскаватор.

Iгор, стоячи лiворуч, узяв мене пiд один лiкоть, з iншого я вiдчув тонку руку, глянув праворуч побачив павутину тонкого каштанового волосся.

– Не могла допомогти, щоб прийти, – усмiхнулася знизу Наомi.

– Не могла не прийти, – механiчно виправив я. Мiй голос звучав сухо, в ротi не лишилося слини.

– Дякую, – сказала Наомi. Лiвою рукою вона тримала мене пiд лiкоть, а правою ховала маленьку вiдеокамеру в сумку на стегнi, перш нiж узяти пiд руку наступного в ряду протестувальника.

Бульдозери гурчали навпроти, вишикувавшись один за одним. Окрiм скошеного ножа вiдвалу, завширшки п'ять метрiв i заввишки мені по шию, поперед кожної махини стирчала коротка товста стрiла, що закiнчувалася чотиригранним шпичаком. Таран. Завдяки таранам морда кожного бульдозера нагадувала рибу нарвала.

Мiж другим i третiм бульдозерами стояла, також iз заведеним двигуном, чорна вантажiвка, крита чорним брезентом. У таких перевозять блякiв, але зараз на Спаськiй та Контрактовiй не видно жодного бляка, навiть на вишцi над роздiльною стiною.

– Будемо стримувати! – гукнув Улугбек, який стояв у ряду за двi людини вiд мене.

– Як? – запитав я себе впiвголоса. Я хотiв розвести руки, але лiву мiцно затис пiд лiкоть Iгор, а праву ще мiцнiше – Наомi.

Переднiй бульдозер дуже повiльно рушив на нас, i я вiдчув, як вiд вібрації землі тремтять мої колiна. Я нервово смикнув шиєю праворуч i побачив позаду рух. За нами збирався ще один ряд людей. На вiдмiну вiд нашого ряду, де єдиною жiнкою була Наомi, у другому, крiм двох або трьох чоловiкiв, стояли жiнки. Базарницi й базарники прийшли ранiше, нiж думав Улугбек.

Ми завмерли, перекривши проїзд, i я вiдчував, як руки, продягнені крiзь лiктi сусiдiв i складенi перед грудьми в замок, напружуються дедалi сильнiше. Бульдозер iшов дуже повiльно, й ряд стискався перед ним, люди тулились одне до одного. Ось таран дiйшов до нас, але двоє чи троє людей, у яких влучав шпичак, лише пригнули голови. Це було лiвiше вiд мене. Улугбековi навiть не довелося пригинатися, бо таран проходив над його макiвкою.

Земля двигтiла, права сторона скошеного бульдозерного ножа видавалася вперед i наближалася. Нижнiй край ножа вiдвалу йшов на рiвнi наших колiн. Мої тремтiли. Оператор бульдозера вiв махину дедалi повiльнiше.

– Що ви робите! – пролунав жiночий крик iз заднього ряду.

– Людей давлять! – гукнула iнша жiнка.

– Убивають! – заверещала перша.

Щоб не дивитися на бульдозерний нiж i не ступити назад, я пiдняв погляд i побачив за ґратами та товстим склом обличчя оператора бульдозера. Це був чоловiк із запалими щоками, рокiв п'ятдесяти, й вiн мав невпевнений вигляд. Коли бульдозерист скривився, щосили торсаючи важiль, у його ротi блиснули золотi зуби, i я зрозумiв, що бульдозерист – арник, як i ми. Махина затремтiла i стала на мiсцi, водiй у своїй кабiнi над нами знизав плечима. Бульдозер продовжував двигтiти на холостих. Це ж треба, подумав я, вийшло.

I тут почув лопотiння брезенту й тупiт нiг. Обходячи бульдозер з обох бокiв, на нас пiшли молодi чоловiки в цивiльному, i я розумiв, що й вони теж – арники, як i ми, як i бульдозеристи. Чоловiки не знали, що робити, вони пiдбiгли до нас i стали, у одних обличчя розгубленi, iншi ховали нiяковiсть за нахабною насмiшкуватiстю. Один став навпроти мене i сплюнув менi пiд ноги. Це був накачаний юнак, стрижена русяво-рудувата голова, ластовиння на обличчi – й менi здалося, що я його знаю.

– Ти з Борщаги! – гукнув я йому.

Вiн здригнувся i втупився у мене, i я впiзнав його.

– Як ти можеш?

Веснянкуватий вiдвiв погляд.

– Чого стоїте? – гавкнув чоловiк, який пiдiйшов з боку машини. – Розривайте!

Вiн був кремезнiший за решту i старший – рокiв пiд сорок. I найбiльш упевнений. Очевидно, бригадир. Вiн подав приклад – пiдiйшов з краю ряду й шарпнув худорлявого пiдлiтка. Той скрикнув вiд болю й вiдпустив сусiда. Бригадир, не глянувши на хлопця, взявся за наступного в ряду.

– Рятуйте! – заверещала жiнка ззаду.

– Давайте! – крикнув бригадир своїм.

Жiнка з другого ряду пробувала завадити йому, але двоє качкiв пiдскочили та стали через голови пiдлiткiв вiдпихати руки жiнки, поки бригадир розривав наш ряд.

– Не дурiйте! – сказав бригадир. – Все одно ми пройдемо.

Пiд прикриттям двох пiдлеглих вiн пiдходив з правого боку дедалi ближче до мене.

– Майте совiсть! – почув я голос Бека. – Ви ж такi, як ми!

Чоловiки ховали очi, проте робили своє. Вони розхитували й шарпали, але, видно, не так сильно, як бригадир, бо не могли розiрвати ряд. Бригадир пiдiйшов до Наомi, i я розкрив замок своїх рук, щоб вiн не зробив їй надто боляче. Наомi м'яко вiдiрвалася вiд мене. Я знову склав пальцi рук у замок, i тут кремезний шарпнув мене. Я скрикнув, вiдчувши, як сухожилля пiд лiктем напнулось об руку Iгоря. Бригадир шарпнув iще раз, я знову скрикнув i ледь послабив замок. Пiдлеглi прикривали кремезного, вiдтiсняючи вiд нього жiнок iз другого ряду та наших хлопцiв, яких кремезний вiдiрвав вiд ряду ранiше. Бригадир шарпнув мене втретє, замок моїх пальцiв, як я й готувався, розiрвався – й рука вислизнула з-пiд лiктя Iгоря. Для годиться я став тицятись у качкiв, якi тепер вiдтискали й мене вiд бригадира, поки той вiдривав вiд ряду Iгоря. Кожен iз накачаних чоловiкiв був на голову вищий за мене, всi вони були ширшi за наших хлопцiв i значно сильнiшi. Качки навiть не дуже боронилися, лише вмiло прикривалися та вiдштовхували, й було ясно, наскiльки вони тренованiшi за нас.

Я почув клацання – бульдозерист знову вмикав передачу, щоб пустити машину вперед.