Читати книгу - "Забудь-річка"

Тема їжі не відпускала.

— А ти думаєш, наши луччє? — іронічно подивився на нього Мишко. — Ротний мьортвих душ в запіску включаєт, шоб на них довольство получать, тока ми с вамі ні прі чом, всьо с офіцерами дєліт.

Усі закивали, бо одесит мав нюх на нелегальні оборудки. Панчук продовжував згадувати:

— Ми тоді перший раз фріців в плєн почали брати. Ідуть, як миленькі. Тільки так: «Ніхт шіссен! Гітлер капут!». Комбат добрий був. Каже, накорміть їх, бо хоч і фашисти, але пролетарії. Їх, каже, Гітлер обманув. От, — Панчук затягнувся махоркою і закашлявся, потім сплюнув кислу голодну слину. — Ну а як поїли, сіли чекати особістів, щоб забрали їх у штаб. І тут один фріц, уявляєте, раптом по-нашому заговорив!

— Та ти шо! — вихопилося у багатьох.

— Точно кажу. Щось таке курли-мурли, але по-нашому, падла!

— Ну і що?

Панчук кинув довгий погляд у багаття, неначе там намагався розгледіти деталі подій річної давнини.

— Та розумієш, — врешті сказав він. — Я поруч сидів, і як почув це, одразу йому в морду. Ну якось так не витримав. Думаю, ах ти ж паскуда!

— Ну?

— Оце тобі й ну, — сумно підтвердив Панчук. — Я в морду дав, і тут всі як налетіли — той прикладом, той ножем. Так що за хвилину од нього нічого не залишилося, тільки гора м’яса. Навіть не зойкнув. Не вспів. Мене потім особісти митарили — як так случілось, що ви учинили самосуд над плєнним? А я що — я ж нічого, я тільки вдарив.

— Наш був? — уточнив Василь Коцюруба. Він як син «ворога народу» мав хворобливий інтерес до питання зради.

— А хто ж його знає? Може, й наш. Може, й ні. Я вже потім думав — може, він просто в школі добре вчився чи професором був.

— Професоров в солдати не берут, — запевнив Панчук.

— Та ну. У нас в штабі капітан Мєлєнтьєв — доцент з Москви.

— Так то у нас! — Не здавався курянин. — А нємци своїх доцентов бережуть, бо в нємцев їх мало. Це у нас наука такая сильная, що професоров тисячі, а у них це товар поштучний.

— А я тоже мог плєнного взять, — раптом обізвався завжди тихий Коцюруба.

— Ти? — не повірив Мишко.

— Я. Під Харковом. Ми в контратаку йшли. Заскочив в траншею, там бліндаж, я ногою в двері — бац! Стоять троє фріців і щось мені кричать. Руки підняли.

— Ну а ти?

— Злякався я, — опустив очі Василь. — Ну з переляку натиснув на курок і поки всю обойму не скінчив... І от тепер думаю, може, вони здатися хотіли? Медаль би отримав.

— Пулю би отримав, — заспокоїв його Мишко. — Нємєц знаєш, якой подлий? У нас один так здався, а потім тянєт з кармана пістолет і комбата — раз, і всьо. Так шо не переживай. Будє тєбє іщо нємцев.

— А як не буде? — сумно запитав Василь. — Німеччина — оно яка маленька. Я на глобусі бачив. Німців, мабуть, там небагато.

А Степанові згадалося зовсім інше. Те, про що він не міг розповісти. Ті часи, коли він іще не був Шагутою, а був Святославом Ліщинським, і жив у Бережанах, не знаючи, що таке війна та голод. Як вчився у Львівському універститеті. Як одружився із найкращою у світі дівчиною — Софією і вона подарувала йому найкращу у світі донечку Марійку. І як все в одну мить розвалилося на друзки. Прийшли совіти, почалися арешти, потім втеча у село, потім цей клятий — а може благословенний обмін документами із Степаном, бо хтозна, чи довезли б його до пересилки, якби довідалися про те, що батько був сотником УНР. А так — демобілізований польський жовнєж, нічого особливого, максимум — заслання до якого-небудь Казахстану. Це роз’яснили товариші по етапу.

Саме так і сталося, щоправда табір довелося будувати власноруч на порожньому місці серед безкрайого степу, а потім у нього приймати вже наступні етапи. Проте Гітлер перейшов кордон, і всіх, кого могли, у серпні обмундирували — якщо можна назвати мундирами це страшне латане лахміття, в яке їх зодягли, — дали гвинтівки, і «марш-марш вперьод!». Жодного навчання, жодної теорії — командир все покаже. А що командир — він точно такий першачок, тільки з лейтенантськими кубарями. Дехто з призовників навіть стріляти до ладу не вмів. Добре, що Святослав-Степан виріс у родині військового, тому інтуїтивно розумів, що до чого, кого треба слухати, кому коритися і що робити. Бо інакше не дожив би навіть до цього, тисяча дев’ятсот сорок третього від народження Христа і двадцять шостого від власного народження року.

На війні все не так, як у цивільному житті, тому військові родини — зовсім інші. Там дітей привчають з одного боку коритися, а з іншого — думати власною головою, щоб підкорення не перетворювалося на солдафонство. Саме ця звичка — думати власною головою — і рятувала Святослава-Степана у перших маршах та боях. Саме через неї він точно розраховував сухий пайок, щоб не з’їсти все у перший день. Саме завдяки їй засвоїв непросту науку військового життя, яке дарує сюрпризи у найнесподіваніші моменти. Взяти, наприклад, шинелю. Статут забороняє знімати її на передовій, і ті, хто сліпо виконували це правило, лягаючи восени спати на вогку землю, зранку примерзали так, що відірвати можна було тільки з приполою чи навіть із половиною шинелі. Коли ж ти у порушення правил її знімав, підкладав половину під себе, а другою накривався, то зранку підкопував багнетом примерзлий ґрунт, потім бац-бац об камінь, і шинель цілу та майже чисту можна надягати на плечі. Те саме з лопатами, які на передовій завжди в дефіциті. Дуже швидко Степан зрозумів, що лопата — це життя. Хто має лопату, одразу копає собі шанець, а хто не має — лежить на землі під кулями, чекаючи на свою чергу загинути або отримати інструмент. Саме тому він завжди намагався першим схопити лопату — поки молоді сумнівалися, а чи не доведеться бува більше працювати тим, хто має знаряддя. Бо війна — це не просто робота, а робота зі збереження власного життя.

Звісно,