Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Чуєш: тільки слово кому — не животітимеш! — прошептав він і пішов з двору.

Христя мерщій втекла під комору.

Ніч була хоч і зоряна, та темна, як бувають весняні ночі. У густому мороці, вздрівається, снують по двору щось за тіні; чутно гомін людський; а хто гомоне — не видно. У причільне вікно світе світ. Боляче він урізується у вічі, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одірватися від того світу — вона не зможе. Оце й похнюпиться, а світ стане над головою і пече-пече… То воскова свічка горить у головах покійниці; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очі: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сиділи вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селі, серед лугів, на широкім просторі…

Ще вертаючись у місто, Христя запам'ятала ту місцину під липою, звідки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйці. А прийшла — що застала?..

Холодний страх пройняв її наскрізь, наче хто льоду приложив до серця. Їй пригадався її недавній прихід. Ось вона у двір ввіходе… Пусто; сінешні двері зачинені. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сірі померки окривають хату… Де ж люди? Пішла в світлицю — немає, далі — в кімнату… Там на ліжку щось чорніє… Христя підходе. То ж — хазяйка… Бліда та біла, мов з крейди вистругана; одні очі горять — тліють, мов роздута жарина… «Що це з вами? недужі?» Вона тільки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… «Не було… не було… Ох, смерть моя!» — тільки Христя і розібрала з того шепоту. Потім вона підняла руки, темні, у смугах, і зразу опустила; повернулася, зітхнула — і закрила очі… Далі Христя нічого не пригадає… Чує гомін людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Земля під ногами у Христі захиталася-посунулась, наче попливла куди…

Блідий вранішній світ стояв уже над землею, коли Христя прокинулась-опам'яталась. Кругом нікого не видно, тільки сизий туман хитається у повітрі. Крізь його курище миготить іскорка світу: то жовта пляма від свічки гойдається по шибці. Христя зразу розібрала — що то за світ і звідки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидіти сю лиху годину? Та й пересидівши — що далі? Іти у село до матері? А тута ж як кинуть? Загнибіда ж її і з-під землі видере!.. Їй тепер — як тому чоловікові, що в степу заблудився: і туди ткнися — пусто, і туди никни — голо: кричи, гукай — тільки твій голос розходиться по німій пустині!

Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очі — наче хто піску понасипав. Вона підвелася устати, та зразу й сіла: ноги мов хто косою підкосив. Сумна, похнюпившись, сиділа вона і слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокійно билося серце.

— А ти тут спала? — роздалось коло неї. То питався Загнибіда.

— Знаєш що? — почав він далі. — За те, що ти вірно служила, добре робила, — на тобі та йди собі з богом! — і ткнув їй у руки якусь бумажку.

Христя глянула на бумажку — сіра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках — лопоче… «Чи гроші це, чи так — шматок паперу?..» Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. «Треба показати… розпитатись…» І вона сховала бумажку за пазуху. Глянула — біля неї ні духу… Вона сиділа і думала, мов чуманіла…

Сонце почало викочуватись з-за гори; перші іскорки його застрибали понад землею; туман рідшав, осідав на траву густою росою; з улиці доносився гомін та гук… То люди поспішали на базар.

«Справді: чого я тут сидітиму? — подумала Христя. — Розщот дано… піду в базар, може, кого з своїх селян побачу — упрошуся, щоб підвезли додому».

І, підвівшись, вона тихо вийшла з двору. На улиці чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнибіда та верне її знову? Мерщій, мерщій утікай, Христе, додому!

І глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з міста.

VІІ

Уже цілий тиждень живе Христя в селі і ніяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… Її жовте тіло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витріщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хаті. Христя боялася сама зоставатись. Іде мати куди — і вона за нею, а настане вечір — вона і з матір'ю боїться. На улицю, до дівчат — і не кажи! Уже Горпина з подругами з усіх боків забігала — не йде. По селу пішла чутка, що воно щось та значить. До того Пріська якось раз понуждалася в грошах і попрохала Карпа розміняти їй ту бумажку, що принесла Христя.

— Та се аж півсотні рублів! — скрикнув Карпо.

— Півсотні? — здивувалася Пріська. — Півсотні! Се — великі гроші. Де такі гроші Христі взяти? — І важкі думки обняли її серце.

— Де се ти взяла ці гроші? — прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христі.

— Хазяїн дав. — І Христя розказала, як то було. Пріська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, і не примічала, як та бумажка тріпалась у її руках.

— Ти — брешеш! — суворо гримнула вона і ще прикріше подивилася дочці у вічі, неначе хотіла подивитися їй у душу.

Христя змінилася у лиці. Що ж це — і мати не вірить?!

— Це знаєш скільки? — пита Пріська.

— А почім я знаю! — відказує неспокійно Христя.

— П'ятдесят рублів… Де ти взяла? — пристає мати.

Христя заплакала.

— Боже! І ви не вірите мені! — скрикнула вона. — Недаром ті гаспидські гроші наче огнем пекли мене, недаром я не хотіла їх брати… І сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…

— Та я… вірю… Я — вірю… тільки… дитино моя! — з плачем уже почала Пріська. — Такі гроші дурно не достаються… Уп'ять же — і смерть та… Не занапасти ти своєї і моєї голови! — заплакала мати.

Христя не знала, що казати матері, про що це вона натякає їй.

— Хай мене бог поб'є, коли я крала! — тільки й одказала Христя.

Прісьці жаль стало дочки. «Ні,