Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

І Пріська, хоч їй і нужда була в грошах, не пішла міняти їх, а заховала глибше в скрині.

Здається, кому б знати про ті гроші?

Отже Карпо не витерпів і в шинку похвалився, які то добрі заробітки в городі. Люди зразу підхопили ту чутку — і полетіла вона стрілою від хати до хати, з одного краю села до другого.

— От і піди ти з Притиківною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! І то ж тільки одну бумажку показувала, а бог його знає — може, їх у неї з десять або й того більше! Дивно тільки, як вони легко добулися… Не було ні шеляга, а це зразу — така сила! Тут щось не так; тут щось та є, — гомоніли між собою люди.

— Що є? Я знаю, що є: украла або… там у городі на таких огрядних ласі, — казав Супруненко.

— Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? — піддержували чоловіки.

— Це значить — на легкі хліба піти? — спитався один.

— Та воно щось підхоже, — додавали жінки, — бо недаром вона нігде не показується. Бігали дівчата закликати на вулицю — не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.

— Чи не помагала лиш і вмирати? — підструнчував Грицько, усміхаючись.

Кожна догадка Грицькова викликала нові суди та пересуди. По селу заходили страшні вісті. Одні казали, що Христя продала себе якомусь жидові; другі — що обікрала хазяїнів та втекла; треті — що злигалася з самим хазяїном і вкупі уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидіти додому, а там знову піде в город, та вже не служити, а господарювати на покійниці добрі… В чім була правда, а в чім брехня — ніхто нічого не знав… Чули, що є гроші, і добивалися, де б тим грошам узятись…

— Та воно не окриється! Воно колись виявиться! — гомоніли люди, цураючись Пріськи. Нащо Одарка — і та, попитавши у Пріськи, де Христя узяла гроші, і не добившись путнього відказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справді які лихі гроші — краще осторонитись, ніж і собі у біду попасти.

До Пріськи й Христі не доходили всі ті поговори та пересуди селян. Христя тільки примічала, що дівчата її стороняться, не забігають ніколи, а стрінувши де — чи перекинуться словом, чи ні — та й навтьоки!.. А Пріська? Пріська звиклася завжди одна бути, їй і невдогадку нічого. Одно тільки чудно: чого се Одарка ніколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Пріськи, або Пріська в Одарки; а то — сама не йде, а Прісьці набиватися ніяково.

Минув ще тиждень. Хтось був у городі і привіз новину: Загнибіду взяли в тюрму за те, що жінку задавив. Либонь, її одкопували і знайшли синяки по тілу.

Цю новину передала Одарка і Прісьці, побачивши якось раз з свого огороду.

— Чи чула таке? — спитала Пріська дочки, вернувшись у хату, і розказала, що повідала їй Одарка.

Христя зробилася як крейда… «Так, так; тож і плата була мені така велика за те, щоб мовчала», — подумала Христя. Отже не похвалилася матері.

Сумні вони полягали спати. Христі не спалося; новина та не сходила з думки; сумні та нерадісні почування щипали за серце. А Пріська спала? Бог знає: темно — не видно; Пріська мовчала.

Серед тієї тиші незамутної роздався здалека глухий гомін, почувалося топцювання. Далі — ближче, чуткіше… Ось уже в дворі собака загавкала; чутно гомін коло хати.

— Гей! спите? Одчиніть!

Христя почула Грицьків голос. Наче хто ножем ударив їй у серце.

— Хто там?

— Вставайте. Світіть світло та відчиняйте! — гука Грицько.

— Не пускайте, мамо! Не пускайте… — злякана замовила Христя.

— Хто там, питаю? — добивається Пріська.

— Ось відчини — побачиш.

— Не одчиню, поки не скажете хто, — каже Пріська.

— Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! — замовив до неї чийсь невідомий голос.

«Господи! Розбишаки це», — подумала Пріська, вся тіпаючись.

— Та відчиняй, — обізвався Грицько. — Становий тута. Прийшли твою дочку привітати, — додав він.

У Пріськи й руки і ноги потерпли. На велику силу вона засвітила і ледве-ледве відсунула двері.

У хату увійшло аж п'ять чоловіка: становий, його писар, Грицько, Кирило і Панько — другий соцький.

— Где она? — спитався становий, повертаючись до Грицька.

— Ото, молода, — указав той на Христю.

— Ты Христина Притыкина? — питає.

Христя мовчить — ні жива ні мертва стоїть перед становим.

— Вона, вона, — одказує Грицько, граючи очима.

— Ты служила в городе?

— Служила, ваше благородіє, — вклоняючись у ноги, відказує за Христю Пріська.

— Не тебя спрашивают!

— Служила, — одказала й Христя.

— У кого?

— У кого ж я служила? У Загнибіди.

— Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?

— Я тут була… — почала несміло Христя. — Хазяйка пустила додому навідатись… Вертаюсь у неділю надвечір, — у хаті нікого не чутно. Я — в кімнату: аж там хазяйка лежить уже без речі.

— Что же она — больна была?

— Видно, больні, бо не балакали.

— Хм… — озирнувшись, чмихнув становий.

— Так она больна была, как ты уходила домой?

— Ні, здорові; а як вернулась, то застала хвору.

— Она тебе ничего не говорила?

— Нічого. Вони і говорити не могли.

— А денег тебе не давали никаких?

— Ні, не давали.

— А у тебя деньги есть?

— У матері…

Пріська полізла у скриню і, тіпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, і подала становому.

— Так… так… — дивлячись на бумажку, сказав становий. — Где ты ее взяла?

— Хазяїн дали.

— О, да ты