Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Ялівець стояв посеред двору, високий і розлогий, його гілки хиталися від легкого вітру, що приніс із собою важку духоту перед грозою. Хвоя пахла різко, змішуючись із запахом вологого ґрунту, а його темно-зелені голки здавалися майже чорними на фоні важкого, затягнутого хмарами неба.

Я підійшла ближче, провела пальцями по шорсткій корі, відчуваючи під подушечками тонкі тріщини. Це дерево росло тут ще до мого народження, та більше – ще до народження моїх батьків. У дитинстві я гралася під ним.

Тепер же я стояла перед ялівцем з іншою метою – шукала сліди, які могли тут залишитися.

Я зробила крок назад і оглянула дерево уважніше.

Трава довкола була прим'ята в кількох місцях. Хтось стояв тут зовсім недавно.

Я опустилася на коліна і провела долонею по землі. Грунт трохи вологий після обыднього дощу, але не мокрий. Отже, сліди свіжі.

Я підвелася і обійшла дерево по колу.

В одному місці кора була пошкоджена, ніби хтось недавно до неї прикладався рукою або щось оббивав.

Я торкнулася пальцями подряпин. Вони були неглибокі, але все ще різалися поглядом.

– Що ти приховуєш? – пробурмотіла я, нахиляючись ближче.

Мої думки металися від одного до іншого. Чому ця казка з'явилася у повідомленні? І чому саме це дерево?

Я обережно нахилилася і стала придивлятися до землі біля коріння.

І тут мій погляд зачепив щось дивне.

Між товстими коренями, які випирали з землі, лежав невеликий шматок паперу, наполовину присипаний пилом.

Я простягнула руку, взяла його і розгорнула.

На жовтуватому папері було лише одне слово, написане рівним почерком:

"Під ним".

У моєму мозку наче клацнув перемикач.

Під ним. Під деревом? Під корінням? Хтось тут щось сховав?

Я ще раз обвела поглядом місцевість, відчуваючи, як у мене всередині зароджується знайоме передчуття.

І раптом мій телефон завібрував у кишені, розрізаючи тишу.

Я витягнула його і глянула на екран.

Ігор.

– Так, я слухаю, – відповіла я, підносячи телефон до вуха.

– Єва, де ти? – голос Ігоря був напруженим.

Я повільно випрямилася, ковзаючи поглядом по ялівцю.

– Там, де й мала бути. У старому будинку.

Ігор важко зітхнув.

– Тобі не варто там бути самій.

– Чому? – запитала я, відчуваючи, як всередині все стискається.

– Бо це може бути пастка.

Я закусила губу.

І тут я почула ще один голос.

– Слухай, якщо ми її зараз загубимо, Лука нам цього не пробачить, – сказав хтось позаду Ігоря.

Я завмерла.

Мені не треба було довго думати, щоб зрозуміти, хто це.

Олег.

Але найгірше було інше.

Ігор уже подумав, що поклав слухавку, але я ще чула.

– Лука повинен знати, – тихо додав Олег.

Я закрила очі.

Отже, вони люди Луки.

Ще хвилину тому мені здавалося, що я починаю щось розуміти, а тепер все знову змінилося.

Я відчула, як груди стискає біль.

Лука.

Я досі його любила.

Але чому він так зі мною вчинив? Чому залишив мене на цілих п’ять років?

З неба впала перша крапля дощу, ковзаючи по моїй щоці.

І я не витримала.

Сльози бризнули самі собою, змішуючись з холодною літньою зливою.

Я затулила обличчя руками і дала волю всьому, що накопичувалося всередині стільки років.

Дощ лив на мене, змиваючи тепло від тіла, але не біль із душі. Я стояла під ялівцем, обхопивши себе руками, і дозволяла воді стікати по моєму обличчю, змішуючись із гарячими сльозами. Мені було холодно, але ще холодніше було всередині.

Лука.

Його ім’я билося в моїй голові, наче безжальний дзвін, відлунюючи в кожному куточку мого розбитого серця.

Він завжди був поруч, навіть коли його не було. Його образи жили в моїх снах, його голос лунав у моїх думках, а його відсутність врізалася в мене так глибоко, що здавалося – ніколи вже не загоїться.

А тепер він був тут, у тіні, стежив за мною, але він змінився. Чому? Чому? Він не хоче дати мені спокій?

Чому він залишив мене тоді?

П’ять років.

П’ять довбаних, болючих років.

Я пам’ятаю, як чекала. Спершу тижні, потім місяці. Як заходила в кімнату, очікуючи побачити його там. Як прокидалася ночами, думаючи, що ось-ось почую його голос.

Як навчилася жити без нього.

Як вчила себе ненавидіти його, аби забути.

І тепер, коли мені майже вдалося, коли я вже змусила себе повірити, що мені байдуже, – він знову з’явився.

І замість того, щоб відповісти на всі мої питання, він ховається за іншими людьми.

Знає все про мене, а я – нічого про нього.

Мені хотілося кричати.

Хотілося вирвати його ім'я з грудей, викреслити всі ці почуття, які досі не вмирали.

Хотілося, щоб він або пояснився, або зник назавжди.

Але він, як завжди, тримав мене в невіданні, змушував сумніватися, змушував відчувати біль.

Дощ ставав сильнішим, вітер пробирав наскрізь, і я тремтіла – від холоду чи від власної безпорадності, я не знала.

Я мала бути сильною.

Мала зібратися.

Мала закінчити все це, зрозуміти, чому я тут, чому мені залишили підказки.

Але просто зараз мені хотілося лише зникнути.

Заснути і не прокидатися до тих пір, поки не забуду всі ці почуття.

***

Телефон завібрував у кишені, я машинально витягнув його, навіть не відриваючи погляду від карти на ноутбуці. Щось не сходилося. Ці прокляті пазли складалися у химерну картину, але одного шматка бракувало. Натиснув кнопку прийому.

– Лука, у нас проблема, – голос Ігоря був хрипким, тривожним. Я відчув, як усередині стислося щось туге, як спусковий гачок перед пострілом.

– Кажи. – Коротко, сухо. Я не терпів зайвих слів.

– Єва… Вона поїхала в село. До старого будинку. – Пауза. Я вже знав, що буде далі. – Вона там сама.