Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Маріє, ох, моя Маріє!

А тоді:

— Куди нам піти?

Вона нічого не відповіла, тільки її пальці сковзнули йому за комір, і він відчув, що вона розстебнула гудзик на його сорочці, і вона сказала:

— Я теж. Я тебе теж хочу поцілувати.

— Не треба, зайчику.

— Ні, треба. Як ти, так і я.

— Ні. Так не буває.

— То хай буде! Ох, хай буде. Хай буде!

Потім був запах прим'ятого вересу й тверді зламані стебла під її головою, і яскраве сонце на її склеплених повіках, і він запам'ятав назавжди вигин її шиї, коли вона закинула голову на верес, і губи, що ледь ворушилися, і тремтіння повік, міцно заплющених, щоб не бачити сонця й нічого не бачити — а для неї все було червоне, жовтогаряче, золотаво-жовте від сонця, що падало на склеплені повіки, і в такі самі кольори було забарвлене все: виповнення, володіння, осягнення — все такого самого кольору, все в тій яскравій сліпоті. А для нього це був шлях у темряві, що не вів нікуди, знову нікуди, і знову нікуди, і ще нікуди, весь час і довіку нікуди, лікті важко впираються в землю, і все нікуди, в морок, в нескінченне небуття, весь час у те незнане небуття, раз і назавжди нікуди, і нестерпно, і знову нікуди, і вже несила, і знову, і знову, і знову нікуди, і раптом несподівано, пекуче, востаннє все небуття розвіялося, і час зупинився, і тільки вони двоє існували в застиглому часі, і земля під ними хитнулась і попливла.

Потім він лежав на боці, уткнувшись головою у верес, вдихаючи його запах і запах коріння й землі, і сонце пробивалося між стеблами, що дряпали голі плечі й бік. І дівчина лежала поряд, і її очі все були заплющені, а потім вона розплющила їх і всміхнулась, і він сказав дуже втомлено і ніби звідкись здалеку, хоч і лагідно:

— Агов, зайчику.

І вона засміялась і сказала вже зблизька:

— Агов, мій Ingles.

— Я не Ingles, — сказав він знехотя.

— Ні, ти мій Ingles. Ти мій Ingles.

Вона простягла руки, взяла його за обидва вуха й поцілувала в лоб.

— Ось маєш, — сказала вона. — Ну, як тепер? Уже краще цілую?

Потім вони йшли разом понад струмком, і він сказав:

— Маріє, я тебе кохаю, і ти така чудесна, і така вродлива, і така чарівна, що, коли я з тобою, мені хочеться умерти, так я тебе кохаю.

— Ох, — сказала вона. — Я щоразу вмираю. А ти ні?

— Ні. Майже. А ти відчула, як земля попливла?

— Так. Коли я вмирала. Обійми мене, будь ласка.

— Не треба. Я тебе тримаю за руку. Мені досить твоєї руки.

Вів глянув на неї, потім подивився вперед, туди, де кінчалася полонина, і побачив у небі шуліку, що чигав на здобич, і великі післяполудневі хмари, що виповзали з-за гір.

— А з іншими тобі так не було? — спитала Марія.

Вони тепер ішли, тримаючись за руки.

— Ні. Справді, ні.

— А ти кохав багатьох жінок?

— Кількох. Але не так, як тебе.

— Із ними так не було? Правда?

— Було приємно, але не так.

— Під нами пливла земля. А раніше земля ніколи не пливла?

— Ні. Ніколи.

— Так, — сказала Марія. — А в нас же тільки один день.

Він промовчав.

— Але хоч це в нас було, — сказала Марія. — А я тобі подобаюся? Скажи, подобаюся? Я потім стану ще краща.

— Ти й тепер дуже гарна.

— Ні,— сказала вона. — Погладь мене по голові.

Він погладив її і відчув, як коротке волосся м'яко піддається, а потім стовбурчиться у нього між пальцями. І він узяв обома руками її за голову, повернув обличчям до себе й поцілував.

— Мені приємно цілуватися, — сказала вона. — Але я ще не вмію.

— Тобі не треба вміти.

— Ні, треба. Якщо я буду твоєю жінкою, то мушу подобатися тобі в усьому.

— Ти мені й так подобаєшся. Мені не треба, щоб ти мені ще дужче подобалася. Вже нічого не змінилося б, якби ти мені подобалася ще більше.

— От побачиш, — сказала вона радісно. — Зараз моє волосся просто вабить тебе, бо воно не таке, як в усіх. Але воно щодень відростає. Скоро воно стане довге, і я вже не буду така і, може, ти мене покохаєш дуже-дуже.

— У тебе гарне тіло, — сказав він. — Найкраще в світі.

— Просто молоде й худе.

— Ні. В гарному тілі є якась таємнича сила. Не знаю чому, але відчувається вона не в усіх, в однієї вона є, а в другої немає. От у тебе є.

— Для тебе, — сказала вона.

— Ні.

— Так. Для тебе, тільки для тебе і завжди буде для тебе. Але цього ще замало, я хочу дати тобі більше. Я навчуся добре дбати про тебе. Тільки скажи мені правду: земля ніколи раніше не пливка?

— Ніколи, — сказав він щиро.

— Тепер я щаслива, — сказала вона. — Тепер я справді щаслива.

— Ти думаєш зараз про щось інше? — спитала вона його.

— Так. Про свою роботу.

— Шкода, що ми не маємо коней, — сказала Марія. — Я така щаслива, що хотіла б мчати на доброму коні, швидко як вітер, і щоб ти мчав поряд, і ми гнали б учвал, усе швидше й швидше, а щастя мого все одно не могли б наздогнати.

— Ми могли б наздогнати твоє щастя літаком, — сказав він неуважно.

— І летіти високо-високо в небі, як ті маленькі винищувачі, що так виблискували на сонці,— сказала вона. — Й робити петлі й віражі. Que bueno![47]  — засміялась вона. — Моє щастя навіть не помітило б цього.

— Твоє щастя витривале, — сказав він, слухаючи одним вухом.

Бо в ту хвилину він був уже далеко. Він ішов поряд з нею, але його думки були зайняті мостом, і все вимальовувалося в уяві так чітко й виразно, як у видошукачі фотоапарата, коли його добре сфокусовано. Він бачив обидва пости й Ансельмо з циганом, що стежать за шосе. Він бачив безлюдну дорогу і бачив, як рухаються нею війська. Він бачив місце, де встановить ручні кулемети, щоб мати найкраще поле обстрілу, і думав, хто стрілятиме з них: він під кінець, але хто напочатку? Він закладав динамітні заряди, зв'язував і закріплював їх, вставляв капсулі, підводив дроти, приєднував кінці й нарешті повернувся до того місця, де поставив стару скриньку з підривною машинкою, а потім почав думати