Читати книгу - "Проби"

Горацій, Послання, 2, 36

Пер. Андрія Содомори

«Доручи цю справу, — відповів вояк, — якомусь небораку, якого вони обчухрали»,

Той, хоч був селянином, та все ж відповів йому тонко:

«Піде, куди закликаєш, лиш той, кому вкрадено черес».

Горацій, Послання, 2, 36

Пер. Андрія Содомори

Мехмед[94], як відомо, перегнав на гречку Гасана, вождя своїх яничарів, за те, що військо його зазнало поразки від мадярів, а він сам показав себе страхополохом. Гасан у відповідь як був зі зброєю в руці, так і кинувся в гущу ворогів і зразу наклав головою. Було то не так спробою виправдатися, як відрух, породжений зміною почуттів, і свідчив його вчинок не так про вроджену сміливість, як про нову розпуку.

Не дивуйтеся, як той, кого ви бачили вчора завзятцем, завтра виявиться не меншим тхором; гнів чи потреба в чомусь, якась товариська компанія чи вино, а може, звук сурми змусили його підошвами кресати. Причина тут не в почуттях, викликаних свідомістю чи розумом, а в почуттях, породжених обставинами. Чи ж дивина, що в інших, одмінних обставинах і він сам змінився?

Ця добачена у нас мінливість і суперечливість, ця схильчивість і спонукала одних припустити у нас існування двох душ, а інших — двох потуг, що штовхають нас у протилежні боки, одна до добра, друга до зла; інакше годі витлумачити, чому ми постійно впадаємо з одних крайнощів ув інші.

Проте не лише випадковості попихають мною як хотять, а й сам я віюся і куйовджуся через несталість своєї натури; хто приглянеться до себе пильніше, той ніколи себе не побачить двічі в одному й тому самому стані. Я надаю своїй душі то однієї, то іншої подоби, залежно від того, в який бік її поверну. Якщо я говорю про себе по-різному, то лиш тому, що по-різному на себе дивлюся. У мені закладені всі суперечності, і кожна допоминається своєї черги. Несміливий, зухвалий; скромний, розіпсілий; базіка, мовчан; роботящий, розледачілий; тямущий, тупий; уїдливий, добродушний; брехун, правдомовець; учений, неук; і щедрий, і скупий, і марнотратний. Усе це я бачу іноді в собі, залежно від того, якими очима дивитись. Кожен, хто приглянеться до себе уважно, знайде у собі та в своїх судженнях цю несталість, ці розбіжності. Я не можу нічого назвати в собі простого, цільного і сталого, не можу схарактеризувати себе єдиним словом, що не передбачало б антитези. Distinguo[95] — тайги найперший засновок моєї логіки.

Хоча я завше прагну схвально відгукуватися про добро і тлумачити радше схвально усе, що наближається до нього, мушу визнати, що через особливості нашої натури часто сама ницість штовхає нас на добрі справи, якщо тільки не судити про це добро єдино за нашими постановами. Ось чому за лицарський учинок не можна ще назвати людину лицарем; хто лицар насправді, той буде ним завжди за кожної оказії. Якби це було ознакою доблесті, а не випадковим поривом, цей муж був би небоян у всіх випадках, як сам-один, так і в гурті; як у єдиноборстві, так і в битві; бо що б там не казали, нема одної відваги на вуличній бруківці, а іншої на бойовищі. Однаково мужньо справдешній лицар перетерпів би як хворобу в ліжку, так і рану на бойовищі і не боявся б смерті вдома більше, ніж у січі. Не довелося б нам бачити, як такий лицар відважно кидається у вилам у мурі, а потім лементує, мов баба, над програним судовим процесом чи втратою сина — він завжди лишатиметься самим собою.

Коли муж вонпить духом від образи, але гідно терпить убозтво, або коли хтось боїться ланцета голяра, проте виказує гарт перед мечем ворога, то в цьому разі вартий хвали чин, а не сама людина.

Багато греків, зауважує Цицерон, не сміють глянути в очі супостатові, а мужньо зносять недуги, зате у кімврів та кельтиберів зовсім навпаки. Не може бути однаковим те, що не походить з однієї певної причини. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 27.

Нема хоробрості вищої, ніж Олександрова; однак це лише хоробрість свого роду, не завше однаково повна і всеосяжна. Хоч яка вона неподобна, але має свої плями. Ми знаємо, як Олександер розгублювався за найменшої підозри щодо змови та замаху на його життя; як скажено і несамовито провадив він слідство проти зловмисників, аж потьмарювався зі страху його природний розум. Так само забобон, якому він так сильно улягав, теж не позбавлений ціх легкодухості. Його надмірний жаль із приводу вбивства Кліта теж свідчить про його вразливість.

Наші вчинки не що інше, як окремі, не узгоджені між собою дії, коли гордують розкошами, але піддаються горю, зневажають славу, але не виносять ганьби. Цицерон, Про обряди, І, 21; ми прагнемо сподобитися честі, платячи фальшивою монетою.

Цнота жадає, щоб її дотримувалися задля неї самої; і якщо нею маскуються для інших цілей, вона живенько зриває маску з нашого обличчя. Це яскрава і незмивна барва; якщо ми раз нею просякли, то вона вже нас не полишить, хіба вкупі з крамом. Ось чому, аби судити про людину, треба довго і пильно стежити за нею: якщо сталість їй невластива, як у того, в кого життєва дорога обмислена і передбачена, Цицерон, Парадокси, V, 1, якщо вона, залежно від різних випадковостей, змінює шлях (так-так, саме шлях, бо ходу можна пришвидшувати або сповільнювати), дайте їй іти самій — така людина йде туди, куди вітер віє, як говориться в приказці нашого Тальбота.

Не дивно, мовить один старожитній автор, що ми дуже залежимо від випадку, адже те, що ми живемо, теж випадковість. Той, хто не скерував свого життя на якусь мету, не потрапить вибудувати і окремих учинків. Хто не має в голові цілості, не зуміє розпоряджатися і її частинами. Навіщо набір фарб тому, хто не знає, що йому малювати? Ніхто не будує цільних планів на весь вік, ми обмірковуємо плани лише почасти. Лучник має спершу знати, куди цілить, а потім уже пристосовує руку, лук, стріли та свої рухи. Наші замисли хибують, бо не мають єдиного призначення та мішені. Нема ходового вітру для того, хто не відає, до якого порту пливти. Я не поділяю судового вироку щодо Софокла, ухваленого, коли всупереч синовому позову після прослуховування в суді однієї його трагедії батька визнано здатним вести хатню господарку.

Я не вважаю, що паростяни, послані покласти край безладові серед мілетян, зробили слушний висновок зі