Читати книгу - "Останній з могікан"

9 серпня 1757 року майже так само, як провели б її і на рівнинах Європи. Переможені були мовчазні, понурі й похнюплені, переможці тріумфували. Але й смуток, і радість мають свої межі, і ще задовго до світанку глибока тиша залягла в навколишніх лісах. Тільки зрідка порушував її веселий окрик якого розбуялого молодого француза з передових пікетів або ж погрозливе застереження від форту, де варта й далі пильнувала, щоб не підпустити завчасу ворога. Однак навіть ці випадкові вигуки завмерли в мороці, що западає перед самим сходом сонця. О цій сонній порі марно було б шукати бодай найменшого знаку присутності війська на берегах Святого озера.

Серед цієї глибокої тиші раптом відхилилася заслона, що прикривала вхід до просторого намету в стані французів, і надвір вийшов якийсь чоловік. Він був щільно закусаний плащем — так наче стерігся вологи або ж хотів уберегтись від цікавих поглядів. Гренадер, що пильнував сну французького генерала, вільно пропустив цього чоловіка та ще й відсалютував йому. Незнайомець хутко подався через містечко шатрів, простуючи в напрямку форту Вільям-Генрі. Щоразу, натикаючись на численні пікети, він, як виглядало, давав цілком належні відповіді, бо його незмінно пропускали.

За винятком цих коротких, хоч і частих, затримок, він мовчки проходив од центру табору до аванпостів. Коли він підійшов до солдата, що стояв на чатах найближче до форту, почувся звичний вигук по-французькому:

— Хто йде?

— Франція, — була відповідь.

— Пароль?

— Перемога, — відказав незнайомець, підступаючи так близько, щоб солдат розчув його шепіт.

— Гаразд, — мовив солдат, знов беручи рушницю на плече. — А раненько ви гуляєте, добродію.

— Треба матись на бачності, мій хлопче, — зауважив незнайомець і, відхиливши полу плаща й глянувши солдатові у вічі, рушив далі в бік англійських укріплень. Вояк здригнувся, а його зброя теленькнула, коли він виставив її наперед, з найглибшою пошаною відсалютовуючи незнайомцеві. Поновивши ж прохідку на своїй ділянці, він пробурмотів крізь зуби:

— І справді, треба матись на бачності! Либонь, у нас такий капрал, що ніколи не спить.

Тим часом офіцер ішов собі, вдаючи, ніби не почув солдатових слів, і пристав аж тоді, як спустився до низького берега озера, в небезпечній близькості до західного бастіону форту, що виступав над водою. Захмареного місячного світла вистачало, щоб розрізнити хоч і неясні обриси навколишніх предметів. Тим-то незнайомець завбачливо сперся на стовбур дерева і простояв так довгий час, з пильною увагою приглядаючись до темних і тихих валів англійського форту. Дивився він не просто як цікавий чи байдужий глядач — навпаки, з того, як очі його перебігали з місця на місце, знати було й військову досвідченість, і пильність. Нарешті він наче вдовольнився своїм спогляданням. Нетерпляче озирнувши верхів'я гори на сході, — так мовби з тривогою чекав настання світанку, — він уже обертався рушати назад, коли це до слуху його долинув легкий шурхіт за виступом найближчого бастіону і змусив затриматися.

Саме в цю мить чиясь постать підступила на край валу, зупинилась і теж почала приглядатись — цим разом до відлеглих наметів французького табору. Далі голова цього чоловіка обернулася на схід, ніби він теж занепокоєно чекав наближення ранку. Потім він прихиливсь до валу і задивився на дзеркальне плесо озера, що, наче підводне склепіння неба, полискувало тисячами ряхтливих зірок. Рання пора, понурий вигляд, як і вся кремезна статура цієї задуманої людини на валу англійського форту, ясно сказали французові, хто це був. Обачливість та й проста людяність спонукували його відійти, і він став обходити стовбур дерева, аж тут новий звук привернув його увагу і затримав на місці. Це був ледве чутний плюскіт води, услід за чим зашемріла рінь на березі. Ще раз мить немовби з самого озера вигулькнула чиясь темна постать і почала безгучно скрадатися до того місця, де стояв француз. По цьому повільно звелася рушниця, але постріл не встиг пролунати — французова рука простяглась уперед і лягла на замок рушниці.

— Гу! — скрикнув індіянин, вражений, що його підступний замір стримано в такий незвичний спосіб.

Нічого не відповівши, французький офіцер поклав руку на плече індіянинові і в непорушній мовчанці повів його від місця, де їхня розмова була б небезпечна і де принаймні один із них шукав собі жертви. Тоді, розхиливши поли плаща, щоб видко було уніформу й на грудях орден святого Луї, Монкалм запитав суворо:

— Що це має означати? Хіба мій син не знає, що між англійцями та його канадськими батьками закопано томагавка?

— А що гуронам робити? — відказав індіянин, так само по-французькому, хоч і калічено. — Жоден вояк не має скальпа, а блідолиці вже заприятелювали!

— А-а, Хитрий Лис! Мені здається, він поводиться занадто ревно для друга, який недавно ще був ворогом. Скільки разів заходило сонце від часу, коли Хитрий Лис покинув англійський табір?

— Де те сонце? — затято спитав гурон. — За горами. Зараз темно й холодно. А як воно знов прийде, буде ясно й тепло. Хитрий Лис — це сонце свого плем'я. Поміж ним та його народом були хмари й чимало гір, але тепер сонце сяє і небо погідне.

— Що Хитрий Лис має вплив у своїм народі, це я добре знаю, — сказав Монкалм, — бо ще вчора він полював на скальпи своїх одноплемінців, а сьогодні його вже слухають на раді біля вогнища.

— Магуа — великий ватаг.

— Хай він доведе це, навчивши свій народ як слід ставитись до наших нових друзів.

— А пощо ватаг канадців привів своїх молодих вояків у ліси і стріляв із своїх гармат у земляну хату? — запитав хитрий індіянин.

— Щоб її здобути. Мій король володіє цією землею і наказав мені, твоєму батькові, вигнати звідси цих англійських зайд. Вони погодилися піти, і він уже не називає їх ворогами.

— Гаразд. Але Магуа зняв томагавка, щоб забагрити його кров'ю. Зараз він ще чистий. Коли він зачервониться, Магуа його закопає.

— Проте ж Магуа присягав не закаляти французької лілії. Вороги великого короля за Солоним озером — це його вороги, а друзі короля — його друзі.

— Друзі! — зневажливо повторив Магуа. — Нехай батько Магуа дасть йому руку.

Монкалм, відчуваючи, що вплив на войовничі племена, зібрані під його рукою, легше підтримати поступливістю, аніж суворістю, неохоче простяг руку індіянинові. Той приклав генералів палець до глибокого шраму в себе на грудях і врочисто запитав:

— Чи мій батько знає, що це?

— Який би вояк цього не знав! Це знак по свинцевій кулі.

— А це? — запитав далі індіянин, обернувшись до француза спиною, цим разом не прикритою плащем.

— Це? Мого сина було прикро ображено. Хто