Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Ще близько двох років минуло без змін. Але правильно кажуть: з-за дурної голови ногам спочинку немає, — усі два роки я розробляв прожекти, як утекти з острова. Іноді мені страшенно кортіло ще раз навідатися до затонулого корабля, хоча здоровий глузд підказував: нічого цінного там уже не лишилося, що виправдало б ризик нової подорожі. Часом я роздумував, у який бік найкраще податися, і якби на той час у мене був такий баркас, на якому я втікав із Салеха, я б не роздумуючи виплив у море і рушив у перший-ліпший бік.

Тепер я знаю: мене вразила пошесть, котра вражає все людство і спричиняє половину його бід. Що це? А це невдоволення життям, яке приділили йому Господь і природа. Ви тільки погляньте на обставини, які завели мене на безлюдний острів, — на юнацький мій непослух, так би мовити, мій первородний гріх, вчинений проти батькової волі, гляньте на всі мої подальші помилки! Провидіння не раз поверталося до мене обличчям — згадати хоча б, як щасливо я дістався Бразилії, як добре облаштувався на плантації, — якби й далі працював, то поступово, протягом того часу, що я змарнував на острові, міг би зробитися одним із найзаможніших бразильських плантаторів! Що штовхнуло мене спорядити корабель до Гвінеї за чорношкірими рабами? Юні безрозсудні голови часто коять такі дурниці, і тільки з роками приходить дорогоцінний досвід. Так само й зі мною — замолоду я наробив помилок, але, як бачимо, і з роками нічому не навчився, бо зараз, замість удовольнитися тим, що маю, день у день шукав тільки шляхів, як би мені втекти з осоружного острова. Не можу не поділитися з читачем, чого саме що там я собі на-планував і як зрештою почав діяти.

Отож повернімося назад у той час, коли я сплавав на затонулий іспанський корабель, потім надійно заховав у затоці човен і нарешті добрався до своєї твердині. Що тут казати — я збагатився купою грошей, але насправді зовсім не забагатів: золото на острові мені було потрібне приблизно так само, як індіанцям у Перу до появи іспанських завойовників.

То була одна з березневих ночей — сезон дощів на двадцять четвертий рік мого перебування на безлюдному острові. Я гойдався в гамаку — не спав, а просто лежав; почувався цілком здоровим, нічого мені не боліло, і гумор був гарним, не відчував я ні тілесних, ні душевних мук, а проте не міг склепити повік і поринути в сон. Цілу ніч не задрімав ні на хвильку! Неможливо передати тисячі думок, які обсідали мене й не давали заснути всеньку ніч. Усе життя пролетіло у мене перед очима, аж до того моменту, коли я опинився на острові, а потім і всі роки, проведені на острові. Я згадував перші щасливі, спокійні роки перебування тут і порівнював їх із тим жахливим станом постійного страху та тривоги, який не відпускав мене останнім часом — з того самого дня, коли я вперше уздрів відбиток людської ноги на піску.

Мабуть, дикуни й раніше навідувалися на острів; може, й по кілька сотень одночасно висаджувалися на його берегах, але ж я про це не відав! А коли не відав, то й не турбувався. Я почувався цілком спокійним і вдоволеним життям, хоча, напевне, ризикував не менше, ніж сьогодні. Я був щасливий, не знаючи нічого про небезпеку, ніби її насправді й не існувало. І тоді я подумав: ласкаве провидіння навмисне приховує тисячі небезпек, які чигають на людство звідусіль, бо якби людина їх усвідомила, то дух її неминуче занепав би, а так вона живе спокійно і врівноважено, бо страшні загрози сховані з-перед її очей.

Далі мої думки перестрибнули на цілком реальну небезпеку, яка чигала на мене усі ці роки на острові. Я блукав собі спокійненько неозорими просторами свого королівства — а в цей час, можливо, тільки гребінь пагорба, чи розлоге дерево, чи нічна темрява відділяли мене від жахливої смерті — смерті від рук дикунів-людожерів, які здатні полювати на мене так, як я полюю, скажімо, на козу або черепаху. Для них забити мене вважалося б не більшим злочином, аніж для мене умертвити голуба чи кроншнепа. Я збрехав би, якби сказав, буцімто не почував щирої вдячності до свого небесного Оборонця, бо вірив, що тільки Він захищав мене і без Його охорони я б неминуче потрапив до чужих безжальних рук.

Потім я почав думати про людську природу дикунів. Як могло статись у світі, що мудрий Господь створив таких нелюдів? Це ж не просто жорстокість — пожирати собі подібних! Але я так і не зміг дійти жодного висновку, тому думки мої потекли далі: що це за частина світу, в якій мешкають дикуни? Звідки вони прийшли, з якого материка? Для чого долають такі великі віддалі, щоб дістатися на острів? На яких човнах плавають? І чому б мені не спробувати подолати таку саму віддаль, яку долають вони?

Я ніколи не замислювався, що чинитиму, коли мені вдасться-таки доплисти до великої землі. Там я теж можу потрапити до рук дикунів — і як мені рятуватися, якщо вони нападуть? Диво буде, якщо мені вдасться досягти великої землі — і не загинути від рук дикунів! А якщо це й здійсниться, чим я харчуватимусь? Куди мені рушати далі? Ні, жодне з цих мудрих запитань не спадало мені на думку — голова була цілком зосереджена тільки на тому, як дістатися човном до великої землі. Теперішнє моє становище здавалося мені жалюгіднішим, ніж будь-коли. Нічого кращого за смерть не чекало мене попереду. Коли ж мені вдасться доплисти до материка, там я, можливо, знайду порятунок. Якщо ж ні, то зможу плисти уздовж берега, як це вже одного разу робив в Африці, допоки не доберуся до людських осель, де, знову ж таки, знайду порятунок. А може так статися, що я наштовхнуся на корабель