Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Якщо ж мене перестріне лиха доля, то лишається тільки померти й покласти край усім своїм бідам… Не забувайте, що ці думки були виплодом хворобливої уяви людини у безнадійному становищі, яку рік у рік переслідували нещастя, — особливо якщо згадати страшне розчарування, котре я відчув після відвідин затонулого іспанського корабля, я-бо до останньої миті плекав примарну надію, що мені вдасться врятувати з нього живу душу — когось, із ким я зможу побалакати по-людському, в кого дізнаюся, в яких краях перебуваю і чи є шанси звідси якось вибратися. Нервове збудження охоплювало мене від подібних думок, і я вже не міг спокійно покладатися на небесне провидіння. Не міг відігнати від себе нав'язливих видив і мріяв тільки про подорож на велику землю. Цьому бажанню неможливо було опиратися. Якщо я дозволяв собі думати про морську подорож на велику землю понад дві години, в мені закипала кров, а пульс прискорювався так, мовби мене охоплювала лихоманка. А потім я, цілком виснажений від круговерті образів у голові, падав і засинав як убитий.

Можна було би припустити, що й уві сні я подорожував човном, але натомість мені снилося, як чудового погідного ранку я виходжу зі своєї твердині, а на березі бачу два каное, з яких висаджуються одинадцять дикунів. З собою вони привезли ще одного дикуна, котрого саме збираються забити і з'їсти. Та раптом приречений на смерть стрибає вбік і пускається навтьоки. У моєму сні він забігає в перелісок, що оточує укріплений вал перед моєю твердинею, бо хоче заховатися. Я бачу, що він сам-один, його ніхто не переслідує, і тоді зважуюся йому показатися. Я усміхаюсь і жестами заохочую його: сюди, сюди! Він падає на коліна, мовби молить мене про допомогу. Тоді я показую йому драбину, він дряпається нагору, і я заводжу його в печеру-комору. Вдячний дикун робиться моїм служкою, і я тепер думаю собі: «З ним я точно можу плисти на велику землю, бо він знає дорогу і скерує наш човен. Він знатиме, що робити: де шукати харчі, а куди не потикатися, щоб не натрапити на людожерів. Він знає всі безпечні й небезпечні місця». Я прокинувся від радості, мовби порятунок уже здійснився, і розчарування — то всього-на-всього сон! — було настільки великим, що я довго не міг оговтатися.

Але після дивного сну я переконався, що єдина можливість утекти з острова — то в компанії тубільця. Особливо було б добре, якби він був бранцем дикунів-людожерів, приреченим на смерть і з цією метою доправленим на острів. Порятований тубілець почуватиме вдячність і довіру до мене. Проте була тут одна заковика: як мені врятувати в'язня, не напавши на цілу ватагу людожерів і не перебивши їх усіх? По-перше, сама думка була химерною, і шанси на її вдале здійснення — мізерні. А по-друге, в душі я не був певен у законності власних дій, якщо зважуся так учинити. Серце моє стискалося від думки про те, скільки крові мені доведеться пролити, хай би для власного порятунку!

Не варто повторювати всі доводи, які я вже колись наводив. І хоча зараз я нібито мав виправдання — ці люди були моїми ворогами, бо залюбки з'їли б мене, коли б тільки мали нагоду, тобто я діятиму з метою самозахисту, обираючи поміж життям і смертю, мовби у справжньому бою, — проте думка, що для порятунку мені доведеться пролити людську кров, була нестерпною, тож, уявивши картину бійні, я потім іще довго не міг спам'ятатися.

Довго я мучився такими думками, довго сперечався сам із собою, але бажання звільнитися з острова перемогло все, і зрештою я вирішив будь-що-будь врятувати тубільця собі на допомогу, хай чого б воно мені коштувало. Отут я вже мав поміркувати про практичний бік нелегкої справи. Та оскільки нічого надумати так і не зміг, то вирішив поки що спостерігати за узбережжям, щоб не проґавити, коли дикуни висадяться на острів, а далі вже діятиму за обставинами. Чинитиму, як інтуїція підкаже, і покладуся на долю.

Отож я постановив собі чим частіше виходити на узбережжя, і справді блукав там мало не щодня, аж змучився від цього. Чекати мені довелося півтора року. Я ходив здебільшого на західне і південно-західне узбережжя, виглядаючи каное. А їх усе не було. Я почував страшне розчарування, але не можу сказати, що жага моя почала притуплюватися, як попереднього разу. Навпаки: що більше часу минало, то нетерплячішим я ставав. Словом, я ніколи так не боявся потрапити на очі людожерам, як тепер прагнув, щоб вони нарешті з'явилися на острові! Тим часом я мріяв, як переможу одного, ні, двох або й трьох людожерів, перетворю їх на своїх рабів, які будуть в усьому слухатися і не зможуть завдати мені шкоди… Довго я розважався дурними мріями, а людожери все не з'являлися, тож усі мої прожекти зрештою зійшли на пси.

Півтора року я тішився марними сподіваннями і майже відступився від свого заміру, адже за цей час доля не послала мені жодної нагоди здійснити його, аж раптом одного ранку уздрів п'ять каное, що рядочком, борт до борту, стояли на березі. Люди, які припливли на каное, давно висадилися на землю та зникли невідь-куди. Така велика кількість човнів спантеличила мене: п'ять каное, а я ж бо знав, що в одному зазвичай припливає четверо-шестеро людей, а часом і більше! Що ж робити? Як мені атакувати двадцятеро, а то й тридцятеро ворогів воднораз?

Я повернувся до своєї твердині та влігся, цілком розбитий і знесилений. Потім звівся з ліжка, озброївся, як звичайно, і вирішив чекати, щоб у разі потреби бути напоготові. Чекав я досить довго, дослухувався до кожного стороннього звуку і нарешті, коли мені вкінець урвався терпець, притулив рушниці до стіни попід валом, а сам виліз драбиною на пагорб, як завжди, у два етапи, й обережно визирнув, щоб голова моя не бовваніла понад землею, зраджуючи мою присутність. Приставивши до ока підзорну трубу, я нарешті побачив дикунів — їх було щонайменше тридцятеро. На березі вони запалили вогонь і вже приготували м'ясо. Я не бачив, що це було за м'ясо і як вони смажили його. Зараз дикуни танцювали навколо багаття свій варварський танок.

Я почав роздивлятися околицю і тут-таки побачив двох бідолашних в'язнів. Людожери витягнули їх із човна, де ті, видко, давно вже лежали, чекаючи страшної долі. Одного з бранців довбонули дерев'яним патиком, і він миттю впав. Людожери одразу стали його патрати, як дичину. Другий покірливо