Читати книгу - "Робінзон Крузо"

стояв, чекаючи, поки до нього дійде черга. Аж тут нещасний полонений, сповнений жаги життя, побіг, відчувши подих свободи, бо людожери й не думали його зв'язати. Він мчав, як вітер, через піски просто на мене. Ще трохи — й опиниться побіля моєї оселі. Чесно зізнаюся, я страшенно перелякався, коли збагнув, що утікач біжить до мене. Особливо нажахався я, коли мені здалося, що ціла хмара людожерів рвонула йому навздогін. Я був певен, що зараз сповниться мій сон, у якому бідолашний дикун рятується в моїй твердині, але як можна сподіватися, що справдиться й друга половина сну і людожери не переслідуватимуть його? Однак я не рушив з місця і зовсім скоро переконався, що тільки троє дикунів кинулись у погоню. Коли ж побачив, що втікач набагато випереджає їх, то зовсім заспокоївся. Якщо йому вдасться втриматися півгодини, він завиграшки втече від ловців.

Дорогу в'язневі заступила затока, про яку я розповідав, — саме в ній я причалював і розвантажував плоти, коли рятував майно з нашого корабля. Дикунові обов'язково потрібно переплисти лиман, бо інакше йому не втекти! І він, щойно добігши до води, ні миті не роздумував: незважаючи на приплив, шубовснувсь у воду, у тридцять змахів руками подолав перешкоду — і вже вилазив на протилежний берег. Далі він помчав іще швидше, ніж перед тим.

Коли ж троє людожерів добігли до затоки, двоє теж одразу пірнули у воду, а третій, либонь, не вмів плавати і тому лишився на березі, а згодом повернувся і побіг назад. Як потім виявилося, йому вельми пощастило. Я ж тим часом дивився на двох пливців і зауважив, що плавають вони удвічі краще, ніж їхній утікач. Чи не час саме зараз, подумав я раптом і вже не міг опиратися цій думці, втрутитися в розвиток подій? Мені потрібен помічник, і доля посилає мені шанс урятувати життя бідолашному дикунові…

Я злетів драбинами донизу, бо ж зоставив зброю біля підніжжя валу, з двома рушницями знову видерся нагору і побіг до моря. Біглося мені легко, бо дорога вела донизу, й нарешті я опинився якраз поміж утікачем і його переслідувачами. Я крикнув до втікача, і він першої миті перелякався мене не менше, ніж людожерів, але я покликав його до себе жестом. Тим часом я помалу наближався до двох переслідувачів. Скоро перший із них опинився поруч із моєї схованкою, я кинувся на нього і вдарив кольбою рушниці. Я не хотів стріляти: боявся, що постріл почують людожери на узбережжі. Хоча, зважаючи на відстань, навряд чи вони одразу збагнуть, що то був за звук, а не побачивши диму, тим паче не зможуть здогадатися про рушницю. Коли я збив із ніг першого дикуна, другий на мить затнувся, мовби налякався. Я наблизився — і тут помітив, що він тримає в руках лук і стріли та зупинився для того, щоб прицілитись. Мені довелося вистрілити першим. Я вбив ворога з єдиного пострілу.

Бідолашний утікач бачив, що сталося з його переслідувачами. Проте він так перелякався гучного пострілу і вогню, який вивергнула рушниця, що застиг як укопаний. Він не міг зрушити з місця, хоча видно було, що радше б утік від мене якнайдалі, ніж наблизився хоч би на крок. Я знову гукнув його й поманив жестом. Він зрозумів і нарешті зробив нерішучий крок уперед. Став. Зробив іще один нетвердий крок. Знову став. Я бачив, як він тремтить, наче в'язень перед розстрілом, хоча усвідомлював, що розстріляли якраз його ворогів.

Я ще раз його покликав, знаками заохочуючи підійти. Він помалу наблизився, через кожен десяток кроків припадаючи на коліна, мовби дякував мені за порятунок життя. Я приязно усміхнувся і покликав його підійти ще ближче. Нарешті він наважився підступити впритул, знову впав на коліна, поцілував землю і торкнувся її чолом, а потім підняв мою ногу й поставив собі на голову. Либонь, цим він доводив, що тепер він — мій вірний раб навіки. Я підвів його і жестами показав, що зараз він у безпеці.

Але нам іще треба було повернутися до людожерів, бо я помітив: той, котрого я збив рушницею з ніг, на кілька хвилин знепритомнів, а зараз почав приходити до тями. Я показав урятованому полоненому на людожера, який потроху очунював, мовляв, він іще живий. Дикун вимовив кілька слів, і хоча я анічогісінько не розумів, було вельми приємно чути людську мову. То був перший звук людського голосу, окрім мого власного, який я почув за останні двадцять п'ять із гаком років. Та зараз був не час тішитися з цього: людожер оговтався настільки, що міг уже сісти, і я зауважив: колишній бранець знову перелякався. Тільки-но я це побачив, як наставив на ворога рушницю, мовби збираюся вистрілити. Тут мій дикун (а я його тепер так називав у душі) жестом попрохав мою шаблю, яка звисала з пояса. Я подав йому шаблю. Щойно він відчув зброю в руках, як кинувся на ворога й одним ударом відрубав йому голову — жоден кат у Німеччині не зміг би зробити цього вправніше!

Я здивувався спритності мого дикуна, адже мені здавалося, що він у житті ще не бачив залізної шаблі, хіба що ті дерев'яні, які тубільці тешуть самі. Та згодом я переконався, що їхні дерев'яні шаблі такі гострі й важкі, витесані з такого твердого дерева, що й вони можуть відтяти голову одним ударом. Коли мій дикун розправився з ворогом, він, регочучи, тріумфально підійшов до мене і, шалено жестикулюючи, поклав мені до ніг шаблю й голову переможеного ворога. Я не зрозумів його жестів, та найбільше мене вразило, що він хотів дізнатися, як саме я забив другого людожера. Мій дикун жестами показав, що хоче підійти до нього роздивитися, і я дозволив. Він підійшов до поваленого ворога та застиг, здивований до найвищої міри. Тоді він повернув тіло на один бік, далі на другий, роздивився рану на грудях, яку зробила куля. Він чудувався, чому так мало натекло крові, я ж бо знав, що то мала бути внутрішня кровотеча, коли вже поранений так швидко помер. Нарешті мій дикун забрав у людожера лук і стріли та повернувся до мене.

Я вже збирався йти і покликав його за собою, жестами показуючи, що людожери можуть вислати нову погоню. Тоді він показав, що спершу закопає тіла в пісок, аби ніхто на них випадково не наштовхнувся. Я кивнув. Мій дикун узявся до роботи і буквально за хвилину руками вигріб у піску яму, достатньо велику, щоб